6

Міа підвелась, натягнула на плечі худі й підійшла до вікна. Надворі день тільки починався: сірий, звичайний, без жодних обіцянок. Але для неї він відчувався інакше — неначе ще до того, як щось трапиться, вона вже знала, що чекає на цього дня більше, ніж на всі попередні. Дівчина глянула на годинник і вирішила написати Алексу щоб дізнатися о котрій вони можуть зустрітися. 

Привіт, то о котрій сьогодні?

Кухня була наповнена запахом тостів і кави — недільний ритуал у домі, який завжди здавався Мії надто звичним, майже механічним. Але сьогодні в ній було щось інше, хоч зовні нічого не змінилося.

Вона спустилася сходами, притримуючи руками край широкого светра. Мати стояла біля плити, батько переглядав новини на телефоні.

— Доброго ранку, — сказала вона, й голос прозвучав майже звично.
Майже.

Мати озирнулася, помітила щось у її погляді, але нічого не сказала — тільки кивнула на стіл. Міа сіла, стараючись поводитись спокійно, хоча всередині ще лишався тонкий відголос учорашньої ночі: те, що змушувало серце давати зайвий удар, як тільки вона згадувала Алекса. Вона жувала повільно, слухаючи приглушені голоси батьків. Світ, здавалося, рухався у своєму звичному темпі. Тільки її світ ішов трохи швидше.

Коли Міа відклала тарілку і встала з-за столу, телефон завібрував. Вона нахилилася над екраном — повідомлення від Алекса:

Привіт! О сьомій? Підійде?

Усередині щось зігрілося від його простих слів. Міа трохи посміхнулася, відповіла коротко:

Так, чудово. До вечора!

Вона ще на хвилину затрималася на місці, дивлячись на телефон, відчуваючи, як маленька радість і тривога переплітаються в грудях.

— Я піду робити уроки, дякую за сніданок, — мовила Міа ледве тримаючи дурнувату посмішку і чмокнув маму в щоку вийшла з-за столу.

Завдання з історії, тестові вправи з хімії, трохи математики — все це мало заповнити день.
Вона старанно розклала зошити, увімкнула музику, навіть відкрила підручник. Але думки повертались до того, що тепер чекало ввечері. Кілька разів вона ловила себе на тому, що дивиться в екран телефону, хоч нічого не приходило. Вона хмурила брови, відганяла це, поверталась до тексту. Писала, закреслювала, починала знову.

День минав повільно, як розтягнута плівка, і водночас занадто швидко, бо кожна хвилина наближала її до вечора.

Близько шостої вона відклала ручку. В кімнаті було тихо. Незвично тихо.

— Мам, можна мені трохи прогулятися? — запитала вона, намагаючись звучати спокійно.

Інна Василівна глянула на доньку через край столу, склавши руки:
— Прогулятися? Куди? І на скільки?

Міа трохи збентежилася, але швидко знайшла потрібні слова:
— Та… просто подихати свіжим повітрям, трохи подивитися місто. Я скоро повернуся.

Мама важко видихнула, ніби вагалася, і нарешті сказала:
— Добре. Але щоб ти була вдома до дев’ятої. І без пригод, зрозуміла?

— Зрозуміла, мам, — тихо відповіла Міа, відчуваючи легке полегшення. Вона посміхнулася сама собі: дозвіл отримано, нехай і ледве-ледве.

Міа піднялася сходами на дах і побачила Алекса, який уже стояв біля огорожі, споглядаючи місто. Коли він помітив її, його обличчя розпливлося у легкої усмішці, але очі залишалися серйозними.

— Привіт, — сказав він тихо, майже пошепки.

— Привіт… — відповіла Міа, відчуваючи, як серце підскакує. Вона зупинилася на крок, ковтаючи хвилювання. — Можна… я зможу до дев’ятої. Мама сказала, що саме до цього часу маю повернутися. Завтра до школи.

Алекс кивнув, не розгублюючи усмішки:
— Добре, дев’ята. Тоді скористаємося кожною хвилиною до цього.

Вони підійшли ближче і, майже не помічаючи, обійнялися. 

— Міа… — сказав Алекс, роблячи невелику паузу. Його погляд став м’яким, але серйозним. — Ти мені подобаєшся. Дуже.

Вони стояли поруч на даху девʼятиповерхівки, вечірнє місто було спокійним. Міа відчувала, як серце калатає сильніше, а руки самі тягнулися до його. Алекс нахилився трохи ближче, і їхні погляди зустрілися. Було щось у його очах — суміш тривоги і теплоти, яка робила її серце ще більш вразливим. Він повільно торкнувся її руки, потім її щоки, і Міа відчула легкий дрож від цього дотику. Їхні губи злилися в тихому поцілунку — спершу обережному, трохи сором’язливому, але з кожною секундою більш впевненому. Міа відчула знайомий запах копченої ванілі, який немов обіймав її зсередини, і серце відгукнулося теплою хвилею. Світ навколо зник, залишилися тільки вони двоє і тихе відчуття, що цей момент назавжди залишиться у пам’яті.

— Ми… тепер разом? — тихо спитала вона, коли вони відступили один від одного, але не відпускали рук.

— Так, — щиро посміхнувся Алекс. — Тепер ми разом.

Ніч над містом тепер була їхньою. Не лише темною і мовчазною, а повною нового, крихкого почуття, яке починало проростати між ними.