5

— Ходімо на дах, — раптом сказала Міа. — Ти ж умієш лазити по пожежних сходах?

— А хто з нас двох виглядає як той, хто лазить по сходах? — підняв брову Алекс, і обидвоє тихо засміялися.

Вони піднялися старими металевими сходами на дах багатоповерхівки. Місто тремтіло внизу — подекуди вогні, подекуди темрява та далеке гудіння заводу. Вітер був теплим, майже літнім.

Міа сіла на край даху, обхопивши коліна. Алекс сів поруч, не надто близько, але й не далеко одночасно.

Вони мовчали хвилину. Але тиша була комфортною, не важкою.

— Я… хотів тобі дещо віддати, — раптом сказав він.

Він дістав з кишені маленький згорнутий папірець.

— Це… ескіз, — промовив він, уникаючи її погляду. — Не знаю, нащо тобі це. Просто хотів… ну…

Міа розгорнула папірець. На ньому — вона. Силует, капюшон, звичка тримати руки в кишенях, і погляд трохи втомлений, але прямий.

— Ти намалював це… після першої ночі? — спитала стиха вона.

— Так, — тихо відповів він. — Не знаю чому. Ти просто виглядала… так… забий.

Міа на мить затримала подих.
Вона не звикла, що хтось помічає її наскрізь.

— Це дуже красиво, — сказала вона, і голос ледь не зірвався.

Алекс усміхнувся. Ледь-ледь.

Але на мить у його очах блиснуло щось інше — темніше. Неначе за цим теплом ховалось те, чого він не хоче показувати.

Вітер пройшовся дахом, притлумлюючи на секунду всі звуки.

— Міа, — озвався він тихо, — можна тебе ще про одне попросити?

— Про що?

— Якщо я… іноді буду пропадати, не відповідати чи вести себе дивно — не думай одразу погане, добре?

Вона підняла на нього погляд.

— Це через твій дім? — обережно спитала вона.

На мить Алекс ніби збирався сказати правду, але потім лише кивнув.

— Частково.

Більше він нічого не пояснив.

Міа хотіла спитати ще, але щось у його голосі підказало: не зараз.

І вони сиділи поруч, поки вечір повільно ставав ніччю.

Тиша більше не здавалася Мії страшною. Навіть місто під ними дихало інакше — м’якше, спокійніше.

Але десь під цією спокійною поверхнею вже щось зароджувалося.

Щось, що змінить їхні ночі — і, можливо, усе життя.

Коли вони спустилися назад у під’їзд, повітря всередині здалося густішим, ніж хвилину тому. Міа відчувала, як серце ще б’ється трохи швидше — не від висоти, а від нього.

Алекс ішов поруч, тримаючи руки в кишенях, але щось у його ході змінилося. Наче він теж ніс у собі те, що не хотів розгубити дорогою вниз по сходах.

На другому поверсі він зупинився й глянув на неї.

— Все нормально?

— Так, просто… — вона вдихнула. — Там було якось… інакше.

Він коротко усміхнувся. Не самовпевнено — щиро, майже зніяковіло.

— Ага. Я це теж відчув.

Вони ще мить стояли мовчки. Десь позаду клацнули двері чийогось балкона, пролунав звук телевізора — звичайні, банальні речі, які раптом здалися несправжніми, бо їхня тиша була важливішою за все.

— Тобі додому? — запитав Алекс.

— А тобі?

— Мені ще не хочеться.

Він неначе запрошував її сказати те саме.

І Міа сказала:

— Мені теж.

Вони вийшли на вулицю. Ніч уже поглинула місто повністю, тільки ліхтарі сипали жовтим світлом на мокрий асфальт. Міа гойднула плечем, торкнувшись його руки — випадково чи ні, вже було складно зрозуміти. Алекс не відсмикнувся.

Вони йшли довго, навіть не помічаючи дороги. Розмовляли уривками — про школу, про музику, про дрібниці, які раніше здавались несуттєвими.

А тепер кожне слово між ними неначе щось будувало.

Коли вони підійшли до перехрестя, де їхні шляхи розходилися, Алекс раптом зупинився.

— Хочеш… завтра знову? — він сказав це так, ніби пропонував не просто зустрітись, а продовжити щось дуже крихке, що вже почало рости.

Міа відчула легке тепло десь під грудьми.

— Хочу.

Алекс кивнув, опускаючи погляд, і мить в ваганні пройшла між ними, наскільки ніжна, що її можна було злякати необережним рухом. 

Раптом хлопець щосили притиснув Мію до себе, дівчинка злякалась, але не виказала цього. Вони стояли так з хвилину.

Алекс відпустив дівчину і промовив:

— Добре. Тоді завтра. Той самий дах?

— Той самий.

— Домовилися.

Він пішов своєю дорогою. І вперше за довгий час вона відчула, що хтось і справді бачить її. Не маску, не тінь, не роль, яку вона звикла грати. А її саму.