Ловець сонця

4

Субота видалась незвично тихою. Мама Мії була на роботі, а тато мав вихідний. 

— Я гуляти, буду… піздно… мабуть,— сказала дівчина батькові, але він як завжди слухав у пів вуха. 

— Мгм, добре, будь обачна. А мама знає що ти йдеш?,— спитав Олег Вікторович не відриваючись від телевізору.

—Нууу, так...,— замʼявшись, сказала Міа. Це була неправда.. мама би її вбила за такі піздні прогулянки. Батьку було все одно де і с ким гуляє його донька, він майже не приймав участі в її житті, лише іноді заходив до її кімнати і питав як там у школі. Міа, знаючи що батько їі прикриє вислизнула на вулицю.

Міа швидко вдягнулася в картату рубашку і оверсайз шорти та швидко заплевши дві косички вискочила з дому. Дощ, яким лякали прогнозисти, так і не пішов, і надвечір повітря було чистим, ніби хтось вимкнув заводи хоча б на кілька годин. Міа прийшла до скверу трохи раніше й сіла на лавку біля старої гойдалки. В руках вона крутила запальничку Алекса — запах копченої ванілі ледве вловлювався навіть після кількох днів, але все одно заспокоював. Вона вдихнула глибше, намагаючись приховати хвилювання, і саме в цей момент почула знайомі кроки за спиною.

— Привіт, — тихо озвався Алекс, ніби боявся злякати.

Він виглядав так, наче не спав цілу ніч: під очима легкі тіні, волосся трохи скуйовджене, у руках — банка «Монстра» й недоїдений бутерброд з АТБ. Але усмішка була та сама, тепла і трохи невпевнена.

— Ти рано прийшла, — додав він і сів поряд.

— Та… просто захотілось свіжого повітря, — відповіла Міа й протягнула хлопцю запальничку. — Це твоє.

Алекс торкнувся її пальців, забираючи запальничку і ця мить між ними здавалася вічною.

— Дякую. Я думав, що вже не побачу її, — усміхнувся він. — Або тебе.

Вони почали гуляти сквером. Ніч була тепла, ліхтарі світили м’яко, а їхні тіні ковзали поруч, ледь торкаючись одна одної. Розмова текла легко — про школу, контрольні, музику, про те, як іноді хочеться просто вимкнути весь світ.

— Ходімо, я покажу тобі дещо, — раптом сказав Алекс, зупиняючись перед маленькою вузькою вуличкою за сквером.

— Що саме? — насторожилася Міа, але голос звучав скоріше зацікавлено.

— Місце, де я інколи малюю. Не смійся тільки.

Вони пішли між старими будинками — далі, де вулиця виходила до закинутої автобусної зупинки. Полущена фарба, розбитий ліхтар, але стіна… Стіна була вся у графіті.

Яскраві контури облич, силуети, уламки фраз, якісь абстрактні форми. Частина малюнків була хаотичною, інша — промальованою до дрібниць. Серед усіх робіт одразу впадало у вічі одне — велике зображення дівчини з закритими очима й довгим темним волоссям, що розвіюється в темряві. Міа ніколи не була в цьому провулку, хоча майже кожного дня ходила по цьому скверу.

— Це…, — почала Міа.

— Неважливо, — швидко перебив Алекс, але очі на мить потемніли.

Він ніби не хотів, щоб вона роздивлялася довше.

— Ти малюєш дуже круто, — сказала вона щиро. — Серйозно.

Алекс видихнув, ніби напруга в плечах трохи спала.

— Я сюди приходжу, коли треба… втекти від всього, — зізнався він.

— Вдома таке буває… складно пояснити.

Міа хотіла запитати, але не стала. У нього був той самий погляд, який іноді був у неї в дзеркалі — коли хочеш сказати, але не можеш, бо слова занадто важкі.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше