2

Міа різко розвернулася, і в ніс вдарив запах табаку з відтінком копченої ванілі. Перед нею стояв хлопець років сімнадцяти. Волосся в нього було темне і трохи скуйовджене. Зелені очі блищали в темряві, а густі брови надавали обличчю виразності. Він був високий і стрункий, з широкими плечима, що робили його постать більш помітною. На ньому була чорна футболка з логотипом Нірвани і світлі широкі джинси, які трохи спадали на чорні конверси. Він усміхався, але в очах була легка цікавість, яка змушувала серце дівчини битися швидше.

— Сорі, не хотів тебе налякати, — сказав він, тримаючи в руках запальничку й простягаючи її Міа.

—Ох чорт…, я подумала що це моя остання прогулянка,—сказала дівчина. Міа спершу не відразу взяла запальничку, але потім простягнула руку — і його долоня ледь торкнулася її пальців.

—Дякую,—додала вона слідом і закурила. Дим заповнив легені після першого затягу і серце поступово почало сповільнювати ритм. 

—Ти часто тут гуляєш вночі?,—тихо запитав він, нахилившись трохи ближче.
Міа кивнула, затягнулася ще раз і видихнула дим у теплу ніч. 

—Не дуже…, просто хотіла провітрити голову, багато всього нагрузилося.

Міа не знала що робити і просто рушила вперед, незнайомець без жодних слів пішов поряд. Їхні кроки збігалися в ритмі, і дівчина раптом відчула дивне відчуття — ніби вони давно знали одне одного.

—Як тебе звати?,—думаючи про своє спитала дівчина, так і тримаючи в руці чужу запальничку.

—Я Саша, можна просто Алекс, а тебе?,—хлопець протягнув руку для рукостискання.
Міа трохи зніяковіла, але посміхнулася і потиснула його руку.

— Міа, — тихо відповіла вона. Вони рушили далі по пустій вулиці. 
Алекс ішов поруч, не нав’язуючись, але іноді поглядом закидав на неї, мов заохочуючи до розмови. Міа відчула, що трохи довіряє йому, хоча досі не знає, хто він насправді. Хлопець подивився на неї трохи винувато, але все ж із тією своєю легкою посмішкою:

— Вибач, що застав тебе так зненацька, та ще й тепер іду з тобою. Сподіваюся, ти не проти, — сказав він, опустивши погляд на тротуар, ніби справді переживав, щоб не злякати її. 
Міа трохи здригнулася, але всередині відчула дивне полегшення — він не виглядав загрозливо.

— Не хвилюйся… Мені не страшно і я не проти, — сказала вона, трохи посміхаючись. Дівчина зробила ще один затяг сигаретою і зтрусила попіл на асфальт.

—Теж часто по нічних вулицях ходиш?,—після довгої паузи спитала Міа.

— Не скажу, що часто, — усміхнувся він. — Але іноді люблю піти просто так, погуляти, подивитися на місто з іншого боку.

— А скільки тобі років? — запитав Алекс, і його голос звучав спокійно, ненав’язливо.

— Сімнадцять, — відповіла Міа. — А тобі?

— Також сімнадцять, — усміхнувся він. — То ми ровесники… 

Вони йшли далі пустими вулицями, сміючись і розмовляючи. Обговорювали школу, контрольні, улюблені предмети, музичні смаки і хобі, які робили їхнє життя трохи цікавішим. Міа розповідала про книжки й нічні посиденьки на даху, Алекс — про малювання і прогулянки містом. Розмова текла легко, немов вони знали один одного давно.

Ніч продовжувала тихо огортати вулицю, а їхній крок здавався майже невимушеним. Міа відчувала, що поруч із Алексом навіть порожні темні вулиці стають менш самотніми.

— Слухай… — мовив він, злегка посміхаючись, — може, обміняємося контактами? Щоб, ну… не губитися?

Міа трохи почервоніла, але відчула теплий комфорт від його уваги. Вона дістала телефон і Алекс ввів свій номерта простягнув їй.

— Готово, — сказав він. — Тепер, якщо хочеш ще погуляти або просто поговорити, знаєш, куди дзвонити.

— Добре, — тихо відповіла Міа, притискаючи телефон до себе. — Дякую…

Вони стояли ще кілька секунд у світлі ліхтаря, а потім Алекс рушив у свій бік, Міа — у свій. Кожен із них йшов у ніч, яка тепер здавалася трохи менш порожньою.