Частина 2

Частина 2.

Ганна, проходячи повз, по військовій частині, бачить Полковника, який дає інтерв'ю.

 — Чому ми пускаємо послідовників? Ну чому б і ні? - каже він. — Ці юнаки та дівчата, незважаючи на неуставно яскравий одяг, не роблять нічого поганого, не вживають алкоголю чи психоактивних речовин, поводяться пристойно і рвуться, слідом за своїм лідером, захищати батьківщину. Так, поки що на словах, але подивимося, що буде далі. У нас немає жодних підстав застосовувати до них жорсткі силові методи. Ми зацікавлені зберегти стабільний стан справ якомога довше, суспільство і так змучене війною та економікою. Вважайте це маленьким соціальним експериментом, панове, який проводиться в одному окремо взятому місці.

— Полковнику, але ж не всі молоді люди, які живуть на території частини, є послідовниками Пророка! Що ви на це скажете? Навіщо ви пустили решту? — запитує інтерв'юер.

— Так, ви маєте рацію. Але річ у тому, що послідовники Пророка, хоч і не роблять протиправних дій, надто захоплені... скажімо так, ораторським мистецтвом свого лідера і не звертають уваги ні на що інше. Вони смітять, але не прибирають за собою. Харчуються в їдальні, але не допомагають у приготуванні і, знову ж таки, не прибирають після їжі. Тому друга частина молоді, яку ми пустили, — волонтери, які допомагають нам впоратися з цією проблемою. І ми вдячні їм за це.

— Але ж, Полковнику! Хіба не логічно було б доручити ці роботи солдатам, замість того, щоб пускати на територію військової частини сторонніх?! — продовжує журналіст під сполохи спалахів.— Сторонніх у нас і так повно, у будь-якому разі, а солдати — це солдати. Їхнє завдання — забезпечувати безпеку в цих непростих обставинах. І буде краще, якщо кожен займатиметься своєю справою.

— Але ж, Полковнику, чому ж ви тоді не виженете весь цей натовп за межі частини?

— За межами частини й так надто багато люду. Навіть якщо не буде ніяких свідомих провокацій, місцевість навколо пустельна, важко забезпечити порядок, підвіз продуктів, приготування та гігієнічні умови табору, тим більше якщо ніхто цим і не думає займатися. Ажіотаж, який влаштували ЗМІ у гонитві за новинами, також не сприяє відновленню порядку. Крім того, пізня осінь — не той час, який можна запросто пережити у неопалюваних цивільних наметах.

— Так, може, тоді армія могла б виділити для цих потреб... — тягне журналіст.

— Це аж ніяк не завдання армії, якщо ви не знаєте. В армії зовсім інші завдання.

— Але ж, Полковнику, тоді чому? Ось ми й повернулися до першого питання — чому ви все-таки це робите?

— Бо це... діти. Як би там не було, це наші діти...

Полковник кивнув журналісту і пішов убік. Він був чимось схожий на Пророка — такий самий невисокий зріст, худорлява постать, лиса голова. Але схожий не більше, ніж старий обшарпаний дикий фазан схожий на бройлерне курча з ніжним м'ясом — обсяг тушки той самий, але на цьому схожість закінчується.

Ганна провела його поглядом і попрямувала шукати казарму для волонтерів. Добре, що жоден із друзів, з якими вона приїхала, не потрапив під чари Пророка повністю! Вони могли спостерігати за безумством, що відбувається, з першого ряду, але при цьому, приносити користь.

***

За наступні тижні Ганна не раз пожалкувала, що все це вплуталася, але хоч і втомлювалася морально і фізично, поїхати додому навіть не думала.

Круговерть безперервних чергувань захопила її. Роботи на кухні змінювалися прибиранням залу, після зібрань-проповідей, потім короткий відпочинок, і все знову, коло за колом.

Проповіді-зібрання тривали по кілька годин: три, п'ять, шість... У зал набивалося кілька сотень людей у ​​безглуздому кислотно-яскравому одязі і вони з неослабним ентузіазмом співали пісні, аплодували промовам Пророка, запалювали ароматичні палички, солодкий дим від яких висів туманом і перебивав невпевнені протяги від відкритих дверей і кватирок.

Пророк був щодня у новому образі «макіяжу» і вже не обтяжував себе стриманою сіро-золотою гамою та військовою формою, як на початку. Всі відтінки існуючої у світі декоративної та театральної косметики поєднувалися з найкреативнішими фантазіями «високої моди», і те й інше в необмежених кількостях підвозилося до воріт частини та проносилося всередину, для всіх бажаючих, журналістами та членами їх знімальних груп.

З якогось моменту смішна та безглузда новина про епатажного дивака, що пішов до армії, привернула увагу спочатку сусідніх країн, а потім і всієї світової спільноти. Уряд виставив навколо військової частини потужний заслін регулярної армії, як при карантині, і всередину пускали лише журналістів. Лише вдень, на збори, зате щодня. Полковник озвучив лише одну умову:

— Жодних розмов усередині! Вам можна знімати все, що завгодно, але не базікати.

— Але як же свобода слова, Полковнику?!

— Не бачу протиріч. Ви вільні озвучувати свої зйомки як завгодно, без цензури, але — за воротами частини! Одне слово всередині — і цю групу ми більше не пускатимемо. Ви вільні приймати або не приймати такі умови, бажаючих і так вище даху. Завжди знайдуться команди новин, які це влаштує.

Тому, на зборах завжди знаходилися і журналісти, які знімали промови Пророка і співаючий строкатий різнобарвний натовп у клубах ароматичного диму, але самі журналісти мовчали. У дворі інші команди новин, з усього світу, яким не вистачило місця всередині приміщень, знімали копирсаючихся в розвалах різнокольорових ганчірок послідовників, але знімали теж мовчки.

Тих, хто намагався приносити разом з одягом та косметикою алкоголь чи «речовини», відловлювали ще за воротами та переправляли куди треба, швидше за все, до в'язниці. Доглядачі із собаками працювали на совість.

Ганна дивилася на все це, пробігаючи по пожухлій від перших морозів траві, з їдальні в зал, з віником і мішком для сміття, або з зали в їдальню, щоб встигнути начистити картоплі, і думала: «Невже всім цим людям нема чим зайнятися? Чому вони товчуться тут, навколо одного божевільного?»