Сигнал із Порожнечі

Марта допивала п'яту чашку кави, коли екран смартфона спалахнув отруйно-синім. У світі, де кожен другий пише про драконів-аб'юзерів, а кожен перший — про потраплянок у тіла магічних клізм, вона намагалася вибудувати архітектуру справжньої Темряви. Її герої — холодні, розважливі маніпулятори — вже майже дотиснули короля у сьомому розділі.
Світ Цитаделі був логічним, жорстоким і зрозумілим. Там зрада мала ціну, а сила — вагу. Реальність же зазвичай підкидала лише хаос та дивних персонажів, які не вписувалися в жоден пристойний бестіарій.
І тут прийшло ВОНО.
Сповіщення у ТТ миготіло, як маяк на тонучому кораблі здравого глузду. На аватарці красувався чоловік із таким глибоким поглядом, ніби він особисто був присутній при Великому вибуху, але при цьому чомусь використав фільтр "гладенька шкіра". Його поза випромінювала впевненість месії, який щойно винайшов писемність і тепер вирішив ощасливити нею смертних.
Ім'я: Ельдар Вселенський (Автор, Метр, Провідник)
Повідомлення:
"Дитя моє... чи я маю називати вас Коллегою? Я прогортав ваші рядки. У цьому болоті комерційного читива на Букнет, де душі авторів продані за лайки, я побачив мерехтіння. Це не просто текст. Це Сигнал. Всесвіт шепнув мені ваше ім'я сьогодні на світанку, коли я медитував над графіками переглядів на Аркуші".
Марта поперхнулася кавою. Вона уявила, як Всесвіт, відклавши справи з розширення галактик та нагляду за чорними дірами, раптом робить паузу, нахиляється до вуха Ельдара і пошепки диктує йому посилання на її скромний профіль. Видовище було настільки ж епічним, наскільки й абсурдним.
"Ви стоїте на порозі Безодні, — продовжував месенджер вивергати золотий пил упереміш із погано прихованою зверхністю. — Але Безодня не прийме вас без ключа. Я — той, хто тримає цей ключ. На цій платформі вас задушать алгоритми. Їм не потрібні Творці, їм потрібні ремісники. Переходьте в мій Telegram. Там, у тиші закритого каналу, я розберу ваш дар по атомах. Я допоможу вам народитися заново. Не бійся йти на світло, Іскро..."
Марта повільно поставила чашку на стіл. В її голові вже склався ідеальний фінал для цього "посланця". Її герої в Цитаделі за такі промови зазвичай позбавляли язика або відправляли на вічну каторгу в обсидіанові шахти, але в реальності... в реальності все було набагато цікавіше.
Вона відчула той самий знайомий свербіж у кінчиках пальців — передчуття нової гри. Професійна деформація автора циніків далася взнаки: вона бачила не "Метра", а голий алгоритм маніпуляції, дешеву воронку продажів, загорнуту в обгортку від езотеричної цукерки.
"Ну що ж, Всесвіт, — подумала вона, відкриваючи Telegram і готуючи посилання для переходу, — давай подивимось, з чого зроблений твій кур'єр. Сподіваюся, він хоча б смачний".