Розділ 20 Ініціація

Розділ 20

Ініціація

Кінця не буде.

Скільки не тягнись

зі всієї землі

до усіх небес,

скільки не торкайся

до заповітних речей,

скільки не заспокоюй

болю усіх часів.

Кінця не буде.

Саймон Ортіс,

«Кінця не буде», 1981

— А де це Микола? — роззираючись навсібіч, запитав Федір.

 — Я послав його за однією річчю. А, ось і він сам. Молодець, не забарився. Знаєш, що маєш робити? – звернувся до онука.

— Так, діду. Усе пам’ятаю.

— Тоді почнемо. —  Обережно, наче хірург,  дід Охрім узяв до рук склянку із чудодійним зіллям і вкинув туди ж квітку Папороті.

— Звідки вона? — скрикнув Микола, вдивляючись у прозору рідину, яка на очах почала змінювати колір, поки не засяяла усіма барвами веселки. — Хто ж тобі скаже! — дід підморгнув до нещодавнього вовкулаки і продовжив чаклувати. Несподівано стало видно, наче удень. Навіть купальська ватра втратила яскравість на фоні цієї диво-ілюмінації. Дід урочисто збовтав трунок і підніс Іванові до рота.

— Стійте! — закричав Коля і швидким рухом зняв із шиї захисний амулет. Потім обережно поклав на груди друга.

       Після того, як козак Федір став позаду і припідняв голову хворого над землею, дід Охрім влив чудодійну рідину прямо через очеретяну трубку, яку вправно підставив онук. Старий відун перехилив склянку і сяйво заструмувало по жолобку прямо у напіввідкриті вуста Івана. Усі застигли від хвилювання, чекаючи реакції. Хвилина. Друга. Але дива так і не відбулося.

— Щось пішло не так. — здогадався Федір, насупивши кудлаті брови.

— Значить, цупко тримає Морена свого бранця і відпускати не збирається. Жаль хлопця. Якщо квітка Папороті не допомогла, то уже ніщо не допоможе. — констатував поразку дід Охрім.

 — Рано здаватися. Спробуємо ще. — рішуче махнув ручиською козак. — Не даремно ж мене Млином прозвали. Я ще і не таке в жорнах перемелював. Миколо, бери плащ-палатку з того боку і несімо Івана до річки. Необхідно занурити його у Ворсклу.

       Микола закляк, не в силі поворухнутися. Розпач охопив  його серце від того, що не зміг урятувати друга. — Вовкулака відчув ці думки, тому з силою відштовхнув Колю в сторону і самотужки підважив Іванове тіло. Легко, наче пір’їну, поніс ношу  до мерехтливої від зірок, води. Зайшов по пояс у теплу купіль і тричі занурив туди ж Івана. Але знову ніякого результату.

       Здалеку почувся несамовитий крик. То кричала Іванова мати. Її довге волосся розкуйовдилося, а сама вона виглядала так, наче тільки-но з того світу повернулася. Федір саме виніс Івана з води і поклав біля самого берега. Таміла Гаврилівна підбігла і, плутаючись у власних рвучких рухах, уквітчала Іванову голову барвисто-пахучим вінком. Потім безсило схилила бліде обличчя над синовим. Наче справжня Мадонна над немовлям. Її ридання затихли, ніби збираючись з силами, щоб востаннє оплакати невинну душу. Та сліз не було. Мати виплакала їх усі. Залишилася остання сльозинка. Зоряною краплинкою затрепетала вона на довгій вії, а потім, наче жива роса, наче справжній діамант, зірвалася униз, у безодню зневіри. У цій сльозині злилися сльози усіх матерів світу, зібралися усі болі і надії, усі мрії про кращу долю для своїх дітей.

         Материнська сльоза обпалила синову щоку і сталося диво. Іван розплющив блакитні очі і уважно обвів поглядом присутніх. Вуста його беззвучно рухалися. А тоді усе голосніше. Врешті  стало зрозуміло, що він хотів сказати:

— Мамо, як же я довго спав! Знаєш, мені наснився водночас дивний і жахливий сон. Наснилося, що я служу у самої баби Яги. Що працюю у неї Ловцем Загублених Душ.  Я пережив чимало дивних пригод. Але найголовніше те, що там я зустрів дивовижну дівчину на ім’я Нівея і покохав її. Щоб врятувати її душу, відправився у кришталевий палац Снігової Королеви. Одначе, потрапив у пастку і не міг звідти вибратися. Думав, що загину. Морена теж так думала. Поки єдина сонцедайна краплина не розтопила крижані кайдани, у які я був закутий. Чуєш, Мамо? З’явилась Свята Мадонна і врятувала мене. Уявляєш?

— З поверненням, синку! — тільки і могла вимовити мати, обціловуючи синове обличчя і зрошуючи його сльозами радості. — Ти навіть не уявляєш, як ти довго спав! І яка я щаслива, що ти прокинувся. З пробудженням, Іванку!

 — Ну, хлопче, і налякав ти мене. — підключився до вітань дідусь Охрім. — Каюсь. Була мить, коли подумав, що усі наші зусилля марні.

— Але усе добре, що добре закінчується! — підсумував козак Федір, ставлячи Івана на ноги  і закутуючи у теплу сорочку до п’ят. — Тепер ти з нами, друже! Вільний, як вітер у полі! Нехай тобі Господь Бог допомагає, а Янгол-охоронець захищає від усіляких бід у майбутньому. Все. Мені пора у ліс. Світає. Та й ватра уже догоріла.