Розділ 17 Крижана пастка

Розділ 17

Крижана пастка

"Твої очі бачать лише те, що хочуть бачити.

Як може життя бути таким, яким ти бажаєш?

Ти — льодова брила,

Коли твоє серце не відкрите…"

співачка  Мадонна

«Frozen»

       Коли зникають усі ілюзії, залишаються лише фантоми реальності. Хто ми? Що робимо у цьму світі? Кому служимо? Від кого тікаємо? Чиї блоки стоять на нашій свідомості? Кого породжує наш власний мозок? Демонів, чи Янголів? Відповідь слід шукати у Храмі людської свідомості. Тільки через земне самоочищення душа зможе переступити на вищий щабель свого розвитку.

У темряву нитка спокуси веде.

Та світло на кінчику свічки знайде.

І Око уперто у душу зорить —

Гріховна природа ніяк не згорить.

Спочатку народжують, потім муштрують.

Ламають, тоді роздирають, мордують.

І вже у руці чарівний смолоскип —

Із пекла підземного щирий привіт.

А потім думки, почуття, а ще — люди.

Від них не сховатись і дітись нікуди.

Бо сутності в них, як оті баракуди,

Ідуть за тобою і нищать повсюди.

То що обирає урешті душа?

Яка відчувається в неї мета?

Якщо не застигне від воєн та горя,

То скам’яніє із власної волі.

Так легше, простіше. Нічого не треба.

На лобі байдужості вічна емблема.

Навіщо страждати, нести смолоскипи,

Коли можна в шпарці тарганчиком жити?

Навіщо просити у Бога прощення,

Коли в покаянні немає потреби?

Та все б і нічого. Живуть, як уміють.

З душею, чи без, ніхто не помітить.

Ось тільки не знають, що їх видає

Схильність до слів «моя», та «моє».

Навіщо душа, коли є іномарка?

А що для них совість? Хіба не примара?

Якщо і прокинеться, зразу в мішок,

І в сейф з діамантами тпрусь під замок!

Нехай полежить біля стосиків рівних,

Можливо, тоді вона порозумніє?

А ні, взагалі не велика проблема.

То викинуть просто — так їй і треба.

І ходить душа неприкаяна, просить,

Але з хазяїв її скигління досить!

Людина звикає урешті до всього.

Та все ще відкрита дорога до Бога!

   Іван опинився у потрібному місці. Ось і крижаний палац Морени. А ось і сама Снігова королева. Яка ж вона усе-таки гарна. Худеньке видовжене обличчя, точений носик, фігурні брови, стиснуті у нитку вуста, величезні блакитні очі. Здається, вони увібрали у себе усю мудрість і жалі світу. На голові красується корона з крижаних трикутних зірок. Холодний вітровій недбало розметав чорне довге волосся по білій пухнастій шубці. У вухах загубилися маленькі зірочки — застиглі кристали сили із загубленої Атлантиди. На згадку, чи що?  Довга смарагдова сукня вабить красою і довершеністю. Королева зовні дуже когось нагадує. Тільки кого?

     Івана швидко оточують служки безсмертної. Беруть під руки і ведуть до прозорого трону всесильної повелительки. На ньому сидить нещадна богиня Смерті власною персоною. Безликі служки кидають хлопця на коліна і він падає перед троном, змітаючи сніг з-під ніг Морени.

— Чого повернувся?  Знаю уже, що виконав нашу угоду. — голос жінки несподівано стає схожим на рев сніжної бурі. Від нього служки умить розбігаються по невидимим шпаркам. «Мов мишенята», — думає з усміхом Іван. Сам він тікати нікуди не збирається. Навпаки. Готовий до бою. Хоча армії за спиною не має. Такий собі генералісимус без війська.

— Авжеж, виконав! — підтверджує юнак. Морена ще більше насуплюється:

 — Так чого ти хочеш, Відлуння Далекої Душі? Безпомічним тебе уже не назовеш. Талан ти отримав від Яги. Від мене чого хочеш, невдячний? Дивись, щоб не залишився біля розбитого корита. Якщо для себе просити будеш, то краще не починай. Невже Яга тебе не навчила, що зі мною жарти не пройдуть? Я гумору не розумію. Тож повертайся туди, звідки прийшов, поки не заморозила навіки. Знаєш, мені ця думка починає подобатися усе більше і більше. Візьму, і не випущу тебе зі свого білого лабіринту. Будеш блукати у ньому, поки не прийде твій час служити мені і годувати моїх дочок.

— Ой, не поспішайте з висновками, невблаганна богине! — осмілився на відповідь Іван. — А от з дочками своїми познайомте. Бо зло потрібно знати в обличчя.