Розділ 16 Сірий Янгол

Розділ 16

Сірий Янгол

                                         «Мені не цікаві люди, які не віддають душу.»

                                             Аліса Фрейндліх

     Яга сотворила у повітрі якісь незрозумілі вогняні ієрогліфи і задоволено констатувала:

— Все! Готово! — потім повернулася до Івана і запитала:

— Чого  стоїмо, кого чекаємо? Ану, марш у хатинку, зраднику пацючий ! І тільки спробуй ще що-небудь утнути, — зажарю!

— Ой-ой, уже боюсь. — посміхнувся на ці погрози Ваня. — Ніби я вас не знаю, бабо. Не намагайтеся виглядати гірше, ніж ви є насправді. Усе одно не повірю.

— І все-то він знає, і все-то він розуміє. Прямо другий Кашпіровський. — промимрила Яга. — Тільки одного тобі не зрозуміти ніколи: яким способом я буду повертати твоє астральне тіло назад у фізичне. До речі, про тіло. Може, ти передумав? Може, ти уже не хочеш повертатися? Я тобі встигла  більш підходящого носія підшукати. Якби ти тільки знав Ванюшо, скільки порожніх оболонок ходить по вашій планеті? І всі просять, щоб я зжалилася і наповнила їх.

— Невже існують тіла без душі? — здивувався Іван.

— Ти добре сказав: існують. І знаєш, багатьом це навіть не заважає. Навпаки, подобається. — баба Яга почала загинати пальці на руці:

— Вбивці, злодії, ворожбити, відьми, депутати…

— І депутати?

— А чому ти дивуєшся? Душа зазвичай працює у зв’язці із совістю. А з останньою  у таких типів особливі стосунки. Хочуть мати душу, а по-совісті чинити складно. От і виникає дилема. Доводиться обирати щось одне: душу, чи гроші. То як, погоджуєшся?

 — На що саме?

— Ото нетямуща дитина. На іншого носія, на що ж іще? Твоє фізичне тіло уже застаре для тебе, як я розумію. Одну четвертину свого життя воно  прожило.  Навіщо тобі таке? Хочеш, я зроблю так, що ти заново народишся і оселишся у рожевожокому маляті? Обіцяю адекватних батьків-багачів. У тебе з’являться величезні перспективи. Само собою, безмежні можливості для самореалізації. По рухах?

 — Стоп, Яга. Гарно стелиш, та погано лягати. А що буде з моїм нещасним  фізичним тілом?

— Відомо що. Поживе собі овочем, а потім, як і всі, тихенько припинить своє існування. А можу підселити до нього якогось гарненького бісика, щоб сумно не було. Ну що, приймаєш таку пропозицію?

— Знаєш, Ягусенько, вправно сватаєш, та наречена не для мене. Можливо, запропонуєш інші варіанти?

— А що може бути краще від того, що я уже запропонувала? Хоча…

 — Хоча — що? Сказала «а», кажи і «бе». — почав наполягати Іван. Він зручно умостився на антикварне ліжко з фігурними бильцями і обперся на кругленькі металеві кульки, що прикрашали спинку. Старі пружини навіть не писнули, ніби Іван нічогісінько не важив. Це й не дивно. Він же — астральний, то чого тут дивуватися. Неподалік  з деяким побоюванням умостився Кіт Баюн. Він знав Ваніну схильність до підступних ударів ногою, тому зайняв строкату плетену доріжку, що бабця вив’язала на дозвіллі для свого улюбленця,  і теж приготувався уважно слухати.

      Баба Яга узяла помело, відчепила держак і пошурувала ним у печі. Вогонь розгорівся з новою силою, кидаючи жарини на закіптюжені від сажі, стіни.

— Не тягни кота за хвіст. — промовив  до старої Ваня і покосився на Баюна: « А твій я із задоволенням смикнув би, та руки бруднити не хочеться.» —  кіт навіть оком не кліпнув. — «От противний лицедій! Знає, що не зачеплю при господині.»

 — У сенсі? — перепитала Яга.

—  Ти про що? А, про це! В українській літературній мові існує фразеологічний зворот: тягнути кота за хвіст. Так говорять про повільних або ледачих людей, які ніяк не можуть почати або закінчити розпочату справу.

— Не переживай. Волохатик уже звик до твоїх хра-зе-у-ло-гіз-мів. Хух, насилу вимовила! Ти, Івасю, сиплеш ними, як із дірявого мішка. Де треба, і де не треба. Навіть я уже заразилася цією хворобою. Вони колись у тебе закінчаться, чи ні?

— Боюсь, що ні. Українці — народ з унікальною, колоритною мовою і не менш багатими традиціями. Порівнятися з ним ніхто не зможе. І я гордий з того, що народився в українській сім’ї. Розумієш, до чого я хилю?

 — Здається, розумію. — глибокодумно закивала бабця.

— Тож зарубай собі на носі, що міняти я нічого не збираюсь. Але вислухати твої думки — усе ж вислухаю. Відчуваю, що ти маєш сказати мені щось важливе. Чи не так?

— Нічого рубати на носі я не збираюсь. — почала ображатися бабція. А ти, Іване, грубіян, яких пошукати!

— Та це ж не в прямому сенсі, Ягусе! Я ж казав уже…

 — От, капосник, знову ті мовні звороти! — скривилась лісовичка.  — Зрозуміла. Не дурна. Дурна б не зрозуміла.

— Так про що важливе ти мені хотіла сказати, бабусю? Вибач, що незрозуміло висловився.

— А що, колись було інакше? — ображено насупилася Яга. Та довго ображатися на Івана вона не вміла, тому уже через хвилину  її старече обличчя прояснилось і вона почала розповідати:

— Річ у тім, що я планую подарувати тобі талан. Не те, що я тебе сильно люблю, Ванюшо. Просто є  у мене один хлопець на прикметі. В учні бажала його запросити. Дуже великі надії я покладала на нього. Та не виправдав він моїх сподівань.

       Яга встала і підійшла до найбільшого дзеркала. Потім зняла  з нього легеньку фіранку у біло-синій горошок і зробила пазурами певні маніпуляції. Молочне сяйво змінилось на зображення нічної автостради, по якій на шаленій швидкості проносилися розцяцьковані іномарки.

— О, вибач, будь ласка, це відео не з тієї опери. — знітилася велетка. — Страх, як стрітрейсинг полюбляю. Це моя слабкість з юності.

— Стрітрейсінг, чи стрітрейсерів, бабуню? Це велика різниця. — посміхнувся Іван.

 — Неважливо. — відрізала Яга. — Ти про це у Мари запитай. Вона тобі розкаже.