Розділ 13 Нижчі світи

Розділ 13

Нижчі світи

 Ми зникаєм без сліду, це усе неспроста.

 Що раніше лякало, з глибини виповза.

 Роки в темряві ночі попсували наш зір.

 Сни залишаться снами, зрадив нас поводир.

 Мрії наші — мов птахи, мрії кличуть в політ.

 Але що нам із того, скутих в біль лихоліть?

 Якщо руки, мов мармур, якщо погляд, як лід,

 Якщо серце,  мов камінь, вихід тільки один.

 Не мовчати,  кричати, не спинятися, йти.

 Не здаватись, долати вогняні рубежі.

 Хай пожежа палає, хай все спалить до тла,

 Все одно воскресає, не вмирає Душа!

Лана Василенко

         Коник слухняно ніс Миколу повер найвищих верхівок дерев, що росли у Прадавньому Лісі. З висоти пташиного польоту хлопець мало що міг бачити, бо уже почали спускатися сутінки і від болота повіяло прохолодою і вогкістю, до того ще й усе затянуло густим туманом. Крізь клапті туману де-не-де замиготіли зелені вогники, а тишу наповнили крики лісової сови укупі з вовчим завиванням та нестерпним жаб’ячим кумканням.

 — А тут моторошно. — зауважив Коля, і ще сильніше стиснув шкіряну вуздечку. Ще не вистачало потрапити до лап Кікімори!

      Вогняний Кінь чимраз сильніше світився у темряві, стаючи схожим на палаючий факел, що освітлює власний шлях. Зненацька юнака різко обдало вітром. Так різко, що він ледь не беркицьнувся з коня. Тільки в останній момент утримався, вчепившись за золотаву гриву.

 — Що то було? — спитав самого себе, з натугою вдивляючись уперед.

 — Не що, а хто. — почулось у відповідь. — То один із синів нашої Яги, якщо ти не пізнав.

 — Хто це зі мною говорить? — здивовано запитав Коля.

 — А ти як думаєш? — голосне іржання прозвучало, наче прямий натяк на свого господаря.

 — А щоб я сказився, невже кінь заговорив? — зчудовано скрикнув хлопець, заглядаючи збоку на морду тварини. — Дожився, уже з конем розмовляю!

 — Ану, не лайся, а то скину до Чортової матері! — проіржав Вогнений Кінь.

 — Ага, сам лається, а мені не дозволяє. — пожалівся комусь невидимому Коля.

 — Ну що ти будеш робити з цим хлопаком! Та послухай спочатку, а потім уже коментуй. Той, хто тебе, Миколо, щойно майже не вибив із сідла, насправді  наймолодший син баби Яги на ім’я Північ.

 — А ще десь є Ранок і Полудень? Не знав, що у Яги є сини. Дякую, що напоумив, а то сам я вік би не здогадався. А за лайку вибач, автоматично вискочило.

 — Ще раз вискочить, то і ти сам із сідла вискочиш, — попередив Вогняний Кінь. — Так і знай, я не люблю цього.

 — Добре, постараюсь  не лаятись. — пообіцяв  Коля, хоча, якщо чесно, не був упевнений, що в нього вийде.

       У шаленій гонитві очі хлопця майже втратили здатність фокусуватись. Хоча Кінь розтинав пітьму  своїм світлом, летів він так швидко, що навіть вітер не встигав у вухах свистіти.

 — Потерпи трішки, — попрохав Кінь і вкотре махнув золотим хвостом. — Скоро уже будемо на місці.

       Та почало сіріти, зовсім поряд пронісся на шаленій швидкості середульший із синів Яги у блакитно-бірюзовому плащі, а вони ще не прибули, куди планували. Хлопець почав підозрювати, що Кінь навмисно намотує кола, щоб спекатися невигідного вершника. Вогнена тварина ніби прочитала Миколині думки і накрапала уявного заспокійливого, сказавши:

 — Я не ворог тобі, хлопче. Тримайся міцніше, бо зараз ми повинні пірнути униз.

 — Куди пірнути? Ти, либонь, жартуєш? — злякався Микола. — У пекло мене хочеш доставити? То я пас, тобто не згоден!

 — Ну ти і панікер, хлопче. Не очікував від тебе. Дивись, штанці не намочи з переляку, а то холодно буде летіти, та й мені не зовсім приємно буде, коли напудиш на спину. — голосно заіржав Вогнений Кінь і зневажливо фиркнув.

         Колі стало страх, як незручно. Ну що він справді розкиснув, як оте дівчисько.  Тремтить, наче осика у безвітряну погоду.

 — Вибач, Вогняна Грозо, — перепросив Коня Микола. — То на мене щось найшло, не зважай, будь ласка, і теє... не розповідай нікому, особливо Язі.

 — Хто — я? Та за кого ти мене маєш? — ображено схарапудився Кінь. — Краще тримайся міцніше, зараз Івана визволяти будемо. — і з цими словами різко провалився у чорну діру, що нагадувала роззявлену пащу земляного чудовиська. Вільне падіння ще ніхто не відміняв. Але тут не діяли закони гравітації.

 — Дивись, Миколо, Чистилище пролітаємо. Ось Розподільник, он там — Зали Очікування, а далі — Сховище Душ. До речі, остання камера дуже схожа на вашу Землю. Там Душі займають кожна своє місце, відповідно до власного рівня розвитку. Це важливо, бо від нього залежатиме, чи буде Душа спати до наступного втілення і знаходитись у напівзабутті, чи буде перебувати у світі ілюзій, долаючи вади і помилки, а чи почне працювати у новому статусі у тонкому світі.

 — Якщо я правильно розумію, — вставив Микола, — шлях Душі до свого місця призначення проходить через Розподільник, Шари-фільтри, Суд та Чистилище?

 — Щось ти забагато знаєш, як на простого смертного. Але твоя правда. Тільки пройшовши усі Кола, Душа займає своє місце у Сховищі.

 — А чому ж тоді у Розподільнику така величезна черга?  Чому тутешні робітники не справляються з напливом?

 — Розумієш, юначе, закінчується період розвитку П’ятої раси, тому і виникає надто великий забір Душ із Землі. Цунамі, урагани, землетруси. Від цих та інших стихійних явищ помирають одразу десятки і сотні тисяч людей.  Тому Душі затримуються тут не на сорок днів, як зазвичай, а на цілих два, чи біля трьох місяців.

 — А що відбувається після Суду?

 — Душа потрапляє у Технічний відділ. Там знову оцінюються життєві накопичення, типу різних енергій. Визначається, скільки з них Душа витратила даремно: на задоволення, спокуси, байдики та інші витребеньки і скільки енергій не донесла до Розподільника. Їх відносять до втрат Душі. Потім підраховується, скільки Душа набрала за своє життя плюсових і мінусових енергій. Від цього буде залежати оцінки Очільників Мінусової та Плюсової Систем: куди відправиться Душа — в Чистилище, чи на Розкодівлю.