Розділ 9 Невидимка

Розділ 9

Невидимка

 ... Сонце йшло у мене під ногами. Я став

 статуєю, що шукає старих друзів на вітрі,

 що шукає полум’я і гори, щоб битися

 об них головою.

 «Проникливий оповідач»

 Джеймс Уелч

         Іванові жаль було прощатися із несподівано вінайденим другом.  Та що поробиш, справа є справа. Вона не терпітиме зволікань.

        Час ішов, а хлопець навіть не здогадувався, які випробування чекають його біля Драконових гір. Ясно було тільки одне: години там плинуть не так, як у звичайному світі:  то тягнуться, наче равлик на спині Болотяника; то летять, ніби польовий вітер; а то й зовсім завмирають, як крила метеликів, що присіли відпочити у вітах Тремтячого дерева.

        Свою торбинку з довгим ременем Іван віддав дядьку Федору, тож довелося заховати сопілку в пазусі. Для цього Ваня вийняв шнурок із черевика, протягнув його через дірочку і повісив на шию. Тепло рук козака-характерника, яке зберігала березова сопілка, зігрівало і додавало сил.

         У той час місцевість навколо почала поступово змінюватися. Спочатку то були лугові рослини – біла конюшина і люцерна. Далі росли лядвенець рогатий і материнка. Ось що приваблювало в цю місцину диких бджіл. Та згодом лугові рослини зникли, бо починався листяний ліс. Почали зустрічатися дуби-велети, під ними —  кущі з дикими ягодами, а при землі — гриби. Для різноманітності щедра рука природи насіяла липи, клени, буки та де-не-де, ялини з ялицями.

          Іван дуже зголоднів, блукаючи по Предковічному болоту, тож кущі малини та ожини з яскравими ягідками, що росли у низині, стали у пригоді. Непомітною ходою наближалася ніч, до того ж, почав дошкуляти дощ. Тож Іван похапцем назбиравши їстівних грибів, поспішив знайти собі затишну печеру під корінням тисячолітнього дуба і розташуватися там. Проблема була у тому, як розвести багаття. Дуже вже хотілося печених підберезовиків і маслючків.

        Іванові довелося добряче пововтузитись, щоб викресати вогонь. Згодився кишеньковий ніж і невеличка камінючка у якості кресала. Майже втративши надію на те, щоб зігрітися, Іванові все ж вдалося здобути вогонь. Іскри упали на вогкий мох і почали тліти. Через десять хвилин хлопець уже уплітав нехитру їжу. Це була безумовна перемога.  Паліччя він наносив досить, тож його повинно було вистачити на всю ніч. Тепер необхідно  роздивитися нутрощі тимчасового прихистку.

         Дивно, але всередині печера виявилася кам’яною. Дощова вода стікала по її заглибинах і дала змогу зібрати достатньо вологи. Від спраги Ваня явно не загине. Час вмощуватись на ночівлю. Під голову Іван поклав овальну каменюку і ліжко готове. Сон зморив юнака так швидко, що він навіть не помітив, як задрімав.

         Прокинувся Іван від стійкого відчуття чиєїсь присутності. У печері, крім нього  перебував ще хтось. Вогнище догоріло  і у слабкому світлі тліючих головешок Іван розгледів силует величезної туші. «Ведмідь!» — як обухом по голові, ударила здогадка. — «Напевно, лісовий велетень зайшов сюди у пошуках сухого місця, а, можливо, навіть був господарем цієї печери? Зазвичай бурі ведмеді бояться людського запаху. Але не цей. Волохате створіння поранене, тому надія на порятунок зменшується удвічі. Треба негайно тікати. Але куди?

         Ведмідь погрозливо загарчав і повернув голову у сторону хлопця. Тут йому і смерть прийде, бо розлючена тварина затулила своїм тулубом весь прохід. Та-а-к, ситуація… Іван намацав суху гілку  і кинув хижаку. Це на деякий час відволіче бурого убивцю. Цікавими бувають не тільки люди!

         Тим часом Іван відповз назад і уперся спиною у холодну кам’яну стіну. Це галюцинація на фоні стресу, чи справді в стіні — діра? Хлопець занурив туди руку і впевнився, що тактильні відчуття його не підводять. Здається, це єдиний шанс звідси вибратися і Іван змушений ним скористатися. Хлопець перелякано засовався на місці і цим привабив увагу тварини. Ведмідь кинув цікавитися гілкою  і, важко дихаючи, направився до своєї жертви. «Зараз, або ніколи!» — подумав Ваня і підскочивши на обидві ноги, стрибнув у темний отвір, щоб через секунду шубовснути у чорноту.

        Скільки він падав, не знає. Прийшов до тями від сильного болю у лівій нозі і руці. Навкруг була сліпа пітьма.  Під ногами намацав камінь, з кишені витягнув ніж. Почав викрешувати іскри, щоб хоч якось роздивитися, де опинився. Відчув, що сидить у чомусь густому і вогкому. І ще цей слабкий запах протухлих яєць… Може, це нафтовий витік? Іван із зусиллям відірвав широкий шмат сорочки і намотав на металеву ручку ножа. Імпровізований смолоскип вмочив у рідину, викресав іскри. Є! Ось і життєдайний вогонь. Та краще б Іван залишився незрячим, бо те, що постало перед його очима, було гірше від тимчасової сліпоти.

         Хистке полум’я вихопило із темряви незвичайну звірину постать. У кращих традиціях  горору. Істота мала півнячу голову з високим гребенем і тіло жаби. На спині росли кажанячі крила, а позаду стирчав зміїний хвіст. Істота легко тупцяла на півнячих ногах із гострими шпорами і була схожа на… Василиска! Три мішки лиха на голову кота Баюна! Ще одне котяче пророчество!  Так, боятися є чого. Іван почав задкувати, поки не наштовхнувся на стіну. Повернувся, щоб краще роздивитися.  То тільки в дешевих блокбастерах нізвідки з’являються двері, або прилітає супергерой, а тут глухий кут. Що ж робити? Невже доведеться битися?  Василиск уже підняв  крильця догори, вирівняв хвіст, розставив ноги і, судячи з усього,  зараз атакує. Страх додав сил. У відчаї Іван закрив очі і пірнув між півнячі ноги. Слиз на підлозі гидко плямкнув. Раз, вдруге. Але істота виявилась швидшою. Удар дзьобом по тім’ячку, а далі –  пітьма.

                                           …………………………………

— Хазяїне, можна, я його вб’ю? — перше, що почув хлопець, приходячи до тями.