Розділ 7 Індиго

                                                                                                 Кроки

Йдучи по згарищам із нездійсненних мрій

                                                                                                        І головою упираючись у простір,

                                                                                         Мене цікавиш виключно лиш ти,

                                                                                                   Для мене ти — повітря, їжа й постіль.

                                                                                      Йдучи далеко в світ, не бачу я

                                                                                               Твій дивний усміх чим мені замінять.

                                                                                               Адже у всьому світі не знайти душі,

                                                                                        Якою тільки ти єдина володієш.

                                                                                                     Нехай пала вогонь у відблисках зірниць,

                                                                                             Розтрушуючи сивий попіл долілиць.

                                                                                              Проте, крокуючи, як завше, у пітьму,

                                                                                              Зітру коліна в кров, але тебе знайду!

                                                                                                                          Лана Василенко

        Уперше за останній час Іван повернувся до хатинки баби Яги без улову. Ох, як же вона розлютиться, коли дізнається про це! Тим паче, коли випливе правда про те, що його спіймав у прямому сенсі, безголовий Марин патруль! Добре, що зараз старої не було вдома, тож Іван скористався з нагоди і швидко відкрив магічну інтернет-мережу. Дуже цікаво подивитися на можливості того супер-хлопця, які Морена вирішила відібрати і передарувати йому, Іванові. Як же зовуть того вундеркінда? 

— От і подивимося, що ти за цабе таке. — розмірковує Іван, пригадуючи тонкощі користування чарівною мережею. Декілька заклинань, декілька магічних пасів руками і ву-аля! Можна не тільки спостерігати, а навіть читати думки тих, кого показує чарівне дзеркало!

Іван всівся на ослінчик і натиснув уявну кнопку пульту:

— Дзеркало, розпочати  сеанс!                               

                                                            ………………………..........................

         Ніщо не віщувало, що саме сьогодні на Родиона чекає головне потрясіння у його житті. Все станеться раптово. Так швидко, що він навіть не встигне кліпнути, як уже по вуха закохається. І хто б міг подумати, у кого? У цю гламурну штучку із сусіднього під’їзду, до того ж на п’ять років старшу.

         Родю ніхто не попереджав, що кохання — то дуже підступна річ. Спочатку він ходить, їсть, бачить солодкі сни і навіть не здогадується, що поруч із ним так само ходить, ба, навіть  намотує кола на ранковій пробіжці та, хто зовсім скоро перетвориться для нього в недосяжну мрію.

        Що відразу за сусіднім вуличним рогом незвичні почуття зіб’ють його, як швидкісний експрес миготливого метелика. Ніхто не попереджав, що до тих почуттів неможливо підготуватися заздалегідь, виробити стійкий імунітет, як, доречі, і до малярії.

         Кохання — це не укус комара, а укус крокодила. Хижак або відкусить жертві голову, або ні, третього немає.

         І ось Родион уже стоїть, мов останній бовдур, завмерши від однієї присутності коханої, а потім ще довго озирається у пошуках тієї, котрої уже і слід прохолов. Куди зникає його хвалений IQ , коли тіло починають затоплювати хвилі любовної згуби, коли щось нестримно млоїть усередині, вигризаючи клітини серця, як голодні бактерії — бульбашки у голівці голандського  сиру.

         Від кохання неможливо заховатися, бо воно знаходить усюди, де б  не був і що б не робив. Кохання — то невидимі очі, які слідкують, висмоктують останні ниточки свідомості, що з’єднують з реальністю. Так, це почуття чимось схоже на екзотичну хворобу. Таку собі африканську заразу, яка повільно, але впевнено розповсюджується по тілу, методично вбиваючи здорові клітини, одна за однією. Безжально, механічно, як досвідчений стрілець,  безпомилково вибивають  мішені у дешевому тирі. Родя уже починає відчувати себе, як ота кругленька беззахисна мішень. Іще трішки,  і у його серці з’явиться чергова ранка.

         Щоразу в університеті, коли Нівея проходить поряд,  розмовляючи  з подружками, Родион намагається чинити опір її чарам. Може, клин клином? Хоча ні, хто інші студентки проти неї? Сіренькі горобці проти жар-птахи! Хіба можливо порівнювати ЇЇ неземну вроду із зоряними дощами, в яких купається холодний місяць? Хіба ЇЇ очі — то не бездонна прірва, в яку він добровільно зривається, бо кохає, нестримно кохає? Хіба ЇЇ довге кучеряве волосся  —  то не ліани у вічність, здатні зв’язати його власну волю у тугий вузол і гойдати, гойдати, поки не вигойдають всі минулі спогади? А ЇЇ солодкі п’янкі вуста? Хіба вони — не перепустка до Едемського саду, в якому Адама і Єву спокусив улесливий Змій-Диявол?