Ловець на роздоріжжі

Я прокинувся, як завжди, з головним болем. Ну та звичайно — голова буде боліти після того, як кілька днів просидів у кріслі VR-реальності з повним зануренням. Хлопці з третього відділу казали, що їм з тим допомагає боротись нова речовина, яку всі ласкаво називали «м’ятка». Та я щось, пам’ятаючи Михася, який так захопився обезболами на службі, аби сидіти в VR-барі гільдії провокаторів та слухати, що там гутарять так звані «накрутіші» гакери нашого міста, банально сторчався, та надумався був стягнути з роботи деяку конфіденційну інфу про нашу мережу. Ідіотський крок, але що ти візьмеш зі торчка, який вже не може без мережі та без речовини, що підсилює всі відчуття. Бідного дурня іще у вірті скрутила наша СБ, а так, як він і був в одному з офісів, то його спакували в чорний бусік та повезли, як казали всім, «додому». Та да, додому… Знаю я, як «додому». Мені потім писала його молодша сестра, чи не знаю — бувва, де пропав брат.

Окей. Йдемо хоч сполоснемо пику. Зайшов я у вбиральню, глянув у дзеркало. О боги цифрового світу! Краще б не дивився. Худе, заросле щетиною лице, червонючі очі, які буквально заплили червоним, щетина, що за три дні подекуди вже й посивіла. Ет, клятий вік… У мережі ми всі вічно юні, а тут час бере своє. То тільки боси корпорацій можуть омолоджуватись, а таким, як я, за щастя, якщо буде шанс попасти на гарний рік або в якості премії отримати трішки кріопроцедур.

Окей, так вже краще. Змив воду, випив енергетик, пішов на кухню, вальнув кавки з гамбургером — благо, Контора забезпечує харчуванням своїх полісів. Так, я — поліс. З тих, кого прості люди називають «номерними виродками». Як наші їдуть кудись когось затримувати, то форма обов’язково з темним забралом. Навіть по номерах кличемо себе тоді. Секретність вона така. Все ж народ ненавидить полісів корпорацій більше, ніж полісів міста чи альянсу, в якому ми формально перебуваємо. Ті діють хоч у межах закону, а наші поліси — є наші. Всяке буває. Особливо, коли ловиш якогось ідіота, який вчергове себе називає «мега-гакером», а сам не може навіть зайти в мережу так, аби не наслідити на роки. А тоді ідіот іще лізе нас хакати.

Пашка з відділу СайберМережОпс казав, що щодня тільки наша корпорація має порядка мільйона спроб зламу. І якщо ШІ-боти та всілякі сутності пробують ламати нас потугою, то аматори, які мняться гакерами, чого тільки не пробують — інколи навіть один чи два контура проходять. Ну а потім їх знаходимо ми. Інколи, по доброті душевній, їх не здають у каталажку. І так там помутузять, стрясуть кошти і випустять. Наші доблесні стражі порядку такі: дай десятку — полиже… хм, п’ятку. Ну а ми просто поломим ноги — та й гуляй, кібер-Вася.
 

Зненацька завібрував термінал. Зараза, кому там не йметься? О, блін. Виклик до шефа. Я, як і весь відділ, не любив Синка. Синок, або по-звичному Петро Робертович, син якоїсь там коханки одного з біг-босів, якого запихнули в наш відділ, відправивши попереднього шефа Віктора на відділ R&D лідувати з питань безпеки. Капець: нині ти керуєш відділом полісів, завтра — давай корпоративним грамотеям поради. Весь відділ вважав, що це капець як справедливо. Але що — підеш проти політики компанії? Тим більше новий шеф був мудаком іще тим. Мало того, що не розумів сенсу нашої роботи, так іще вимагав постійно звітів, де ми «все покращували показники». За рік такого керування третина відділу втихаря втекла. Кілька стариків, як я, іще тримались. Занадто ми вже зав’язли в веселих справах корпорації, аби йти у вільне плавання. Щось я не сумнівався, що, звали я на ту сторону, про мене швидко передадуть кому треба. І тоді — прощай, Місто. Привіт, у кращому випадку, квартирка 2 на 3. А в гіршому — якісь досліди в підпільній лабі, і я там явно не в ролі дослідника.

Я постукав у двері. Любив той мудак, аби от так — зі стуком.
— Можна, Петре Робертовичу?
— А от і ви, Митре, явились нарешті. Я вас уже чекаю день.
— Шефе, я ж був у вірті. Намагався пробратись до зборів вільних гакерів. Ви ж самі давали це завдання.
— І як?
— Поки ніяк, але я активно працюю над цим.
— Бляха, ну ти й нездара. Навіть таке елементарне не можеш зробити. Так, здавай усі явки та паролі, й на завтра передаєш усі ці справи стажеру Вітренку.
— Що тоді мені робити?
— Чесно кажучи, я б тебе взагалі звільнив. Тільки проїдаєш кошти. Але те-се, старий, перевірений співробітник. То з завтра я тебе переводжу в групу «в полях». Будеш слідкувати в реальному житті. Все, вільний. Задачі наріже тобі Проктор. Вільний.

Я вийшов із кабінету шефа, розвернувся та потопав у кабінет Проктора. Постукав.
— Так, відкрито. Заходь, Митре.

Проктор, або в простонародді Ігор Василенко, кремезний чолов’яга років 40, з носом, який явно вказував, що йому треба до лікаря, який би його поправив, якраз пив каву.
— Мене до вас перевели. Хочу отримати якусь інфу, що буду робити та коли приступати. І чи можна буде взяти якийсь відгул поки. Я три дні у вірті був, а тут такі новини.
— Обов’язки в тебе будуть прості. Погуляєш по барах. Поп’єш пивка. На життя пожалієшся. Може, познайомишся з кимось. Раз ти вже шукав сліди групки Курта в мережі, то пошукай і в реалі. А там побачимо. Графік у тебе вільний. Звіти скидай мені тільки щодня. Трекер часу для тебе ніхто не відміняв. А зараз іди проспись, і ввечері гульни в якийсь баревич, а там по ділу.

Я вийшов із кабінету, пішов у роздягалку до свого шкафчика, переодягнувся в повсякденну одежу й вийшов на вулицю. Якось це було незвично — вийти зранку з роботи. Як правило, я виходив увечері, коли все місто сяяло вогнями неонових вивісок та гуділо рухом чергових байкерів-лихачів. А зараз все було якесь таке блякле та незвичне. Що ж, пора добиратись до своєї нори. Живу я недалеко від роботи — п’ять хвилин, і ось мій кар виїжджає у двір іще не сильно побитого життям будинку. Сканую карту при воротах на вході-виході з нашого житлового комплексу, вітаюсь із бабцями під під’їздом та, прочинивши двері, йду в будинок.