Розділ 1. Бажання!

«Мене звати Йо Рі, і мені шістнадцять років. Я навчаюся у другому класі середньої школи, але чомусь це зовсім не приносить мені радості. І ні, це не підліткова криза, не лінь і не нещасне кохання. Нічого подібного. Моя втома — це щось інше. Знаєте, як це буває, коли дитина раптом проявляє якийсь неймовірний талант, або коли сім’я виявляється не просто звичайною, а якоюсь особливою? Так т, це моя історія.

Ні, я не дитина мільярдера, не спадкоємиця відомої династії і навіть не дочка якогось високопоставленого чиновника. Я всього лише дівчинка, яка народилася з геніальним даром. Можливо, це звучить красиво, але, повірте, немає нічого сумнішого за долю генія. З самого дитинства від мене вимагали неможливого. Постійні незнайомці в домі, які обговорювали не мене, а лише мої здібності. Знаєте, спочатку це навіть приємно. Ти відчуваєш себе особливою, важливою. Але з часом це перетворюється на темну прірву, яка повільно висмокткує з тебе все живе. У мене не було дитинства. Не було справжніх друзів. Не було кохання. Для них я була лише проєктом. Генієм, якому судилося бути кращим за всіх.

Я старалася. Заради мами. Я бачила, як її тішили мої перемоги, відмінні оцінки, похвали вчителів. Заради її усмішки я ставала найкращою в усьому, навіть у спорті, який ненавиділа. Для неї я була номером один. І мені здавалося, що цього достатньо. Що це зробить нас щасливими, але це була омана. Дурна ілюзія. Я хотіла, щоб мене любили просто так, за те, що я є. Хотіла відчувати тепло, а не холод. Хотіла жити, а не існувати, як бездушний механізм. Але я ніколи не говорила про це. Я знала, що мої почуття нікому не потрібні.

Цей лист — не просто рядки на папері. Це крик моєї душі. Я просто хотіла виговоритися. Розповісти хоч комусь. Хотіла забути про все, але чи можна втекти від свого дару? Мамо, моя маленька Семмі, пробачте мене. Пробачте, що я така слабка. Що не змогла впоратися з цим тягарем. Я люблю вас більше за все на світі…» —

 з сумним виразом обличчя, дівчина писала текст, сидячи на краю даху високої будівлі.

      Вітер грайливо розвівав її довге каштанове волосся, змушуючи його танцювати у повітрі, і ледь не виривав листок паперу з рук. Йо Рі міцно тримала його, ніби це був її єдиний зв’язок з реальністю, перш ніж обережно поклала в заздалегідь підготовлений конверт.

— От і все… — промовила школярка, усміхнувшись сумною, втомленою посмішкою, коли лист, мов остання надія, зник у кишені її піджака.

      Її погляд був спрямований у далечінь. Дівчина ніби загубилася у безкрайніх просторах. Красивий захід сонця, що розцвітав над горизонтом, не викликав у юної леді ані захоплення, ані радості — лише холодний спогад про пейзаж відомого художника, який зафіксував подібні теплі відтінки у своїх полотнах. Вона не відчувала себе частиною цього видовища, наче сама була лише тінню, що проходить повз.

      Йо Рі встала на ноги і обережно подивилася вниз. Висота була настільки вражаючою, що при падінні її тіло стало б невпізнаваним, перетворившись на порожню оболонку. Ця думка трохи засмучувала дівчину, але іншого виходу вона не бачила. Йо Рі мріяла злетіти хоч на мить перед своєю смертю, відчути ту свободу, яку відчувають птахи в польоті. Все, що залишалося, — це зробити один крок вперед… лише один крок…

— СТІЙ!!! — пролунав гучний чоловічий голос, який, немов грім серед ясного неба, розбудив дівчину від її думок. Вона на мить застигла, спрямувавши на нього свій погляд, у якому відображався лише спокій.

      На мить перед очима промайнуло суворе, різке обличчя, яке здалося до болю знайомим. Все сталося занадто швидко: свист вітру, слабкість у ногах і раптове падіння.

      Вона була готова до неминучого удару, який, здавалося, покладе край усьому. Але замість холодного бетону її підхопили міцні, впевнені руки, такі несподівані та теплі.

— Дурепа! З глузду з’їхала, чи що?! — прорвався гучний, різкий голос, наповнений гнівом і тривогою. Молодий чоловік з темним, як ніч, волоссям пронизував її поглядом, від якого все всередині стиснулося. — Ледь встиг…

      Підлога холодила шкіру, але всередині все палахкотіло від дивного жару, що спалахнув у грудях.

— Учителю Пак?.. — прошепотіла Йо Рі, дивлячись на нього знизу вверх, ледве вірячи своїм очам.

      Вона лежала на холодній підлозі, намагаючись осмислити, що сталося. Чоловік, згорбившись поруч, був таким же реальним, як і раптовий порятунок. Куточки його губ тремтіли — чи то від втоми, чи від придушеного гніву, готового вирватися назовні.