Розділ 4

   Елізабет завагітніла наприкінці 1958. 

   Але перед цим невеличка передісторія. У 1954 році німецька фармацевтична компанія винайшла новий препарат, який ймовірно мав мати протисудомний ефект. У 1955 вони неофіційно розіслали безкоштовні зразки різним лікарям по світу для тестування. Протисудомний ефект так і не був виявлений, проте пацієнти говорили про нормалізацію сну і заспокійливий вплив препарату. Тож, не пройшовши належного тестування, "Талідомід" офіційно випустили, як ліки, у Німеччині (1957) та у Великій Британії (1958), а згодом і у 46 країнах. Звісно, це не оминуло й СРСР. 

   А Елізабет, звісно, не могла залишатися осторонь. Вона не могла не підтримати продаж цього чудо-препарату на наших теренах, який за популярністю поступався лише аспірину.  А коли в 1958 прийшов лист, що цей препарат безпечний і особливо рекомендований вагітним, це просто було сенсацією. Тисячі вагітних спаслися ним від роздратування та токсикозу. Серед них була і моя Елізабет, яка вже нарешті дізналася про свою вагітність і була дуже розлючена. Адже уже був 4 місяць, занадто пізно для аборту. Тож вона ковтала ці пігулки, як вселенське спасіння. А ще її гнівив той факт, що її американська колега Френсис Келси ніяк не хотіла приймати і дозволяти цей чудо-препарат на території США, адже його безпечність так і не була доведена. Розлючена Елізабет посилала їй листи з погрозами, та й не тільки вона, колеги з усього світу тиснули на неї, але та була непорушна і виявилася правою.

   Згодом по всьому світу почали народжуватися діти з вадами, у когось не було вух, в когось кінцівок, у когось були порушення внутрішніх органів або мозку. Спочатку це не пов'язували із "Талідомідом", але правда все ж відкрилася згодом. Як виявилося, цей препарат мав тератогенну дію на вагітних, що спричиняло вади у дітей. Із 1952 по 1961 народилося понад 12 тисяч дітей із патологіями, виродками, як це назвали серед людей.

Уривок із листа 2019 

   Я ніколи не говорив з тобою, сину. Але ти б і не почув мене, бо у тебе немає вух. Моя сповідь майже завершилася. Ти навіть не можеш прийти до мене, бо замість ніг у тебе ласти, наче в тюленя. Це ми винні у цьому, твої батьки. Це ми тебе покалічили. Але я не знав, клянусь тобі, я не знав, синку. Я хотів тебе, дуже хотів. Але все ж залишив, залишив самого, наодинці. Я хотів вберегти тебе від нас, від наших демонів. Від твоєї матері. Ми винні, ми загубили так багато життів, скалічили стільки доль…

Павло (розповідь із зворотньої сторони листа)

  Елізабет народила у 1960. Я бачив жах у її очах, коли вона побачила нашого сина. Вона кричала:

- Заберіть її. Заберіть цю потвору від мене. Це не мій син! Це не мій син!

  Я тоді так плакав, так плакав, як ще в житті ніколи не плакав. Мене тоді уже замучили усі її ордени, місії, замучив той ненависний запах ванілі та кориці. Замучили її та наші демони. Ми були тими демонами. 

   Ми вбили стільки ще ненароджених дітей, а тих, що все ж народилися, покалічили на все життя. І я наївно думав, що буду щасливим з тою відьмою. Я хотів сина, бодай такого. Падав їй в ноги, просив залишити його. Але вона навіть чути не хотіла, казала, місія важливіша. Заставила мене обирати: син-потвора або вона. Я обрав її, бо хто я без неї? Мокрий пес, що знову стоятиме під проливним дощем під час зливи. 

   Після всієї правди про "Талідомід" я запитав її, чи знала вона? Чи не шкодує, про те, що сотні людей саме із-за нас приймали ці ліки?

- Павле, значить так хотіли демони. Чи ти уявляв їх пухнастими безневинними створіннями? Не забувай, кому ти служиш. Ні, я ні про що не жалію. Мені навіть нашого сина не жаль, не жаль, бо це твоя помилка, чуєш, твоя! Він взагалі мав би не народитися. Це ти усе зіпсував, це ти зіпсував йому життя! 

   Уривок із листа 2019 

   Я бачив тебе лише раз, там у пологовому будинку. Я забув багато речей, але досі пам'ятаю твоє обличчя. Скільки тобі зараз? Мабуть десь за 60? Мені от 84 і я помираю. Помираю, так і не зустрівшись із тобою. Я покаявся перед Богом і не раз, але відчуваю, що Він не пробачає мені. Мої демони тягнуть мене у пекло, я вже чую їхній сміх. Як вони регочуть десь там всередині мене. Я не прошу у тебе пробачення, я на нього не заслужив. Я у всьому підтримував ту відьму, бо вона була моєю жінкою, вона була твоєю матір'ю. 

   Вони тягнуть мене вниз, в безодню. Туди, звідки вже немає вороття, мені страшно, руки тремтять. Я каюся, каюся за своє життя. Я не маю права сказати, що любив тебе, сину, бо я мабуть не любив нікого, навіть її. Любов не притаманна тим, хто ненавидить…