Розділ 1

  "Для чого демонам потрібні люди? Чому вони стають їхніми ловцями? І я зараз не про душу, бо усі знають, що темним силам вони потрібні. А про тіло, про нас самих. Про наш, так званий храм, у якому ми проживаємо", - записав Петро у своєму щоденнику.

   Петрові зараз 62, він прожив важке життя. Від нього відмовилися батьки ще у пологовому будинку. Не треба довго думати, чому, адже він народився із вадами. Знущання, насмішки, приниження, він пройшов це все. 

   Неодноразово він хотів знайти своїх батьків, хоча підсвідомо розумів, що він їм не потрібен. Тож у юнацькому віці він залишив ці спроби і вирішив зайнятися ділом. Так, як ходити він не міг, то вирішив стати дослідником. Що саме досліджувати, він уже знав. Це сталося після того, як одного разу хтось крикнув йому у спину, що він син відьми. Його це не стільки образило, скільки зацікавило. Чому саме син відьми? Демонологія відразу захопила його, він прочитав багато книг та трактатів, але не міг дати відповіді на одне запитання: "Чому демони вселяються в людське тіло? Для чого вони ловлять людей? Із душею все зрозуміло, але, навіщо їм тіло?" Без цього книга буде неповноцінною.

- Привіт, Петре. Знову пишеш свою книгу? - запитала літня жінка, заходячи у кімнату до нього (вона говорила на жестовій мові).

- Привіт, Маргарито. Так, все ніяк не можу закінчити, - відповів їй жестами Петро.

- Я принесла тобі дещо, можливо, це тобі якось допоможе, - пояснила жінка, тримаючи в руках пожовтілий конверт.

 - Що це? - перепитав він.

- Це було у завідувача дому престарілих, де ти був 2 роки тому. У 2019 ти прийшов сюди, і саме тоді туди надійшов цей лист, але про це забули. А сьогодні його знайшли і надіслали нам, - пояснила вона, простягаючи йому конверт. - Кажуть, що це лист від твого батька, - уточнила. 

  Петро взяв до рук конверта і, розгорнувши, став читати.

Уривок із листа 2019 року

   Я ніколи не вірив у цю маячню про демонів і ангелів. Я вірив лише у людину. У її силу та наполегливість. Покладався, як то кажуть, на власні сили. Я вірив у те, що бачив.    

   Мені було 18, коли я познайомився з тою чародійкою. З відьмою, як то кажуть, серед людей. Вона була дуже милою та люб'язною. І по ній ніколи не скажеш, що вона одержима демонами і її тіло є храмом для зла. Та демони часто прикидаються ангелами світла, видають себе за добро. Це їхня стратегія, стратегія брехні. Але тепер я уже це розумію, лише тепер.

   Я був у пошуках себе, себе успішного. Я не розумів, як у неї, 20-річної дівчини, без зв'язків та грошей на початку, є все. А ще вона, як то кажуть, демонічно красива. Спочатку я вірив у силу її духу та незламності. Її духу? Смішно…це ж був дух, але не її. 

 Розповідь Павла (на зворотній стороні листа)

18 березня 1953 

   Холодно. Дуже холодно. Вітер рве на мені волосся, але він дме з такою силою, що, здається, вириває з мене саму душу. Сіється мряка, я вже промок, але продовжую наполегливо йти. Сам не знаю куди, просто прямо. Куди-небудь, аби з дому. Від тих клятих демонів, що звуться батьками, від їх крику та наркотичної залежності. 

   Очі засліпило світло машини. Як сьогодні пам'ятаю, Aston Martin 1952 року випуску зеленого кольору. З нього вийшла дівчина в костюмі коричневого кольору у клітинку. Вона мала зачіску, як у Мерилін Монро, але зовні була дуже схожа на Софі Лорен, хоча ні, мабуть, таки гарніша. У ній було ідеально все. Я, як той мокрий пес, дивився на неї тоді, як на ікону стилю та краси. 

- У вас все гаразд? - запитала вона мене, простягаючи руку у зеленій рукавичці. 

   Я намагався підвестися з багна, у яке впав, самотужки, але чомусь не виходило, тож прийняв руку незнайомки і, зрештою, зміг підвестися.

- Я забруднив ваші рукавички, - сказав я винно, опускаючи погляд.

- Я не боюся бруду, він змивається звичайною водою. Гірше відмитися, якщо ти погана людина, - посміхнулася вона мені. - Я Елізабет, - сказала, простягаючи оголену руку.

- Я - Павло, - взявши за руку, відповів їй, усміхаючись на всі 32. Від її дотику мене наче струмом ударило.

- Така негода, а ви віришили прогулятися? - запитала, дивлячись не просто в очі, десь в глибочінь мене.

- Кажуть, що у природи немає поганої погоди, - відповів я, щулячись від холоду та сорому.

- Це правда, але все-таки краще сидіти вдома під час зливи.

- Ну це, якщо він у тебе є, - відповів я, геть втиснувшись у куртку.

- Сідай в машину, то буде дім і навіть більше, - запросила незнайомка.

   Я поглянув навколо, надворі були лише ми. Дощ лише сильнішав, як і мій відчай з кожним днем. Втрачати мені було нічого, тож я, довго не думаючи, ринув у авто. Тут пахло шкірою від сидінь і ще якимось незвичайним для мене запахом. Пізніше я дізнався, що так пахне кориця з ваніллю. Солодко, але з гірчинкою.

###