Лукава кішка

Жаба була холодною і вологою, але зовсім не мерзенною. Дівчинка тримала її на долоні, відчуваючи, як нещасне земноводне пульсує, немов серце, вирване з чиїхось грудей. Навколо ліжка носилися дітлахи з криками «відьма! відьма!». Вони кидалися якимось сміттям, обзивалися, час від часу намагаючись чи то вдарити, чи то вщипнути дивну сусідку. На цьому їх і застукала матінка Амелія.

Вона суворо подивилася на дітлахів, вичитала за поведінку і веліла негайно залишити в спокої «відьму».

- Вони тобі жабу кинули в ліжко?

 Дівчинка кивнула, простягнувши зелену грудочку квакаючого хаосу на долоньці.

- Кваа-а-а-а! - повідомила жаба, явно незадоволена своїм становищем.

- Відпусти її в траву на вулиці, - порадила черниця. - І не звертай увагу на цих телепнів. Вони ще маленькі, і не розуміють, що задум Божий набагато складніший, ніж їм здається...

- Вони мене відьмою називають... Але ж я нічого не зробила!

Дівчинка стримувала сльози, але її видавав голос. Зараз, коли шибеників не було поруч, вона дозволила емоціям виплеснутися.

- Людей завжди лякало те, що на них не схоже, малятко. З часом вони зрозуміють.

У вікно просто поруч із ліжком прилетів шматок бруківки. Мати Амелія встигла помітити тінь, що промайнула на вулиці. Вона явно належала не дитині.

- Одного разу вони мене просто спалять, так?

- Поки я тут, ніхто тебе не зачепить. Обіцяю.

 - Матінко... я знову бачила ці сни. Я бачила, як мадам із квіткового магазину померла... Не сама.

- Дитинко... нікому більше не розповідай про ці сни. Чуєш? - у голосі жінки дівчинка вловила нотки страху.

- Добре...

--

Черниця не стала зволікати. Вона вискочила з кімнати і побігла в бік магазину квіткарки. Вікна були зачинені, але через щілину прочинених дверей виднілося тьмяне світло. Амелія тихенько глянула всередину і ледве втрималася, щоб не закричати. Тіло молодої жінки, розпростерте на дощатій підлозі лавки, було засипане квітами, під якими розтікалася кривава калюжа.

-------

Дивний день. Учора він шукав її, а сьогодні сидить на кухні, розглядаючи мінімалістичний інтер'єр студії з панорамними вікнами.

- Ти так і не представилася...

- Називай мене просто Кішка. - вона простягнула тонку руку з довгими й гострими нігтями.

- Алекс. А кава в тебе є?

Дівчина відкрила дверцята навісної шафки.

- Я каву рідко п'ю. Тут залишилася від минулих мешканців розчинна. Не знаю, наскільки вона їстівна, але можу запропонувати через відсутність чогось більш пристойного.

- Я не вибагливий. Можу і три в одному бахнути, якщо нічого немає.

- Ось і чудово. У наш час це дуже практично.

Хлопець підвівся з табуретки і пройшовся вздовж кімнати. Нічого зайвого. Нічого, що могло б розповісти більше про людину, що тут живе. Матрац, столик із ноутбуком, стійка з вішалками, полиця із взуттям. Ні шафи, ні телевізора. Навіть холодильника не було.

- Дивлюся, ти по-спартанськи тут живеш, - підмітив Алекс. - Незвично. Зазвичай у дівчат у кімнаті купа речей. Шмотки, косметос, цяцьки всякі.

- Весь косметос влазить у мій рюкзак. Як і половина особистих речей. Менше мотлоху, простіше переїхати.

- Часто подорожуєш?

Кішка мотнула головою:

- Не особливо. Але можу раптово зірватися.

Алекс реготнув:

- Двозначно прозвучало.

- І обидва варіанти правильні, - відповіла дівчина, наливаючи окріп у чашку. - Ти, здається, хотів поговорити про щось інше?

- Ага. Ти казала, що бачиш мерців. Це видіння, глюки чи сни? Знаєш, не вважай за підкат, але ти реально найнезвичайніша з тих, кого я знаю.

- Через видіння чи через очі?

Хлопець задумався:

- За сумою відчуттів. До речі, я спочатку не повірив, що це не лінзи.

- Усі так думають. Раніше я мала купу проблем через це. А зараз можна просто зображати альтушку в лінзах, і всім плювати. А так... Наука каже, що в мене якесь рідкісне генетичне відхилення, через яке пігмент ліпофусцин вищий за норму.

- Не в темі. Що це таке?

- Він відповідає за цей жовтий колір. Зазвичай при хворобах певних підвищується. Але я загалом здорова.

- Цікаво... До речі, а звідки ти? У тебе такий специфічний акцент.

- Я дитинство у Франції провела. Звідти й грасована «р». Тож нічого дивного.

- Жила у Франції і повернулася в пост-совок? Дивно. Чим тобі там не сподобалося? - усміхнувся Алекс.

- Європа буває дуже різною... Тут мені спокійніше.