Страх посеред лісу

О 21:00, як і домовлялися, Лілі, Роуз та Чак  зустрілися біля будинку Роуз. Темрява вже оповила околиці, і лише слабке світло ліхтаря на вулиці давало можливість розгледіти їхні обличчя. Вони почали обговорювати різні теорії і намагалися придумати план, як знайти вбивцю Шеріл та Кендіс. Їхні голоси перепліталися зі слабкими звуками нічного міста, коли раптово з тіні виступив хлопець, якого ніхто не очікував побачити.

"Я прийшов допомогти вам знайти вбивцю Шеріл!" – знервовано промовив Джейс Куперс. Він був тихим і непримітним хлопцем у їхньому класі, завжди на периферії подій.

Чак, не приховуючи здивування, глянув на нього зверхньо й різко промовив: "Ти? Допомогти? Знайти вбивцю?" Він почав сміятися, злегка нахилившись вперед. "Джейс, не сміши мене", – продовжив він, помахуючи рукою, наче це все було безглуздям.

Єдина, хто не піддався насмішкам, була Лілі. Вона уважно подивилася на Джейса і, підозріло звузивши очі, поцікавилася: "Звідки ти взагалі знаєш про це?"

Раптом Роуз, яку аж трохи трясло від усієї ситуації, зізналася: "Я вирішила покликати Джейса... Він був близьким другом Шеріл." Її голос звучав винувато, ніби вона намагалася пояснити свою логіку.

Але це було ще не все. Поруч з ними з’явився Стівін. Роуз розширила очі від подиву й, схопивши Чака за руку, прошепотіла: "А його хто покликав?"

Лілі з легким відтінком образи подивилася на Роуз і сказала: "Це була я." Вона відвела погляд, трохи напружено стискаючи руки в кишенях.

Але раптом їхню розмову перебив глузливий, проте знайомий голос. "І що ви тут стоїте як укопані?" – пролунав різкий тон з-за їхніх спин.

Чак закотив очі та важко зітхнув: "Дайте вгадаю... це моя сестричка." Він повернув голову на звук і, не чекаючи відповіді, додав: "Хоча можете й не відповідати – я це й так зрозумів."

Тепер усі п’ятеро стояли разом, обмінюючись підозрілими поглядами. Їхня команда зростала, але напруга між ними тільки посилювалася. Вбивця десь поруч, і кожен з них почав сумніватися, чи можна довіряти іншим.

"Тебе взагалі хтось кликав?" – запитала Роуз у Ванесси, повернувшись до неї з викликом в очах.

Дівчина не встигла відповісти, як Стівін саркастично кинув: "А біду ніхто не кличе, вона сама приходить."

Ванесса різко зупинилася і, зобразивши на обличчі обурення, страх і злість одночасно, подивилася на Стівіна. Її очі блищали від напруги, але вона стрималася, не промовивши жодного слова.

Чак, щоб розрядити ситуацію, запропонував: "Чому б нам не піти в ліс? Там, де знайшли тіла Кендіс та Шеріл. Можливо, знайдемо щось, що пропустили."

Але Стівін швидко відреагував: "Це марна трата часу. Там вже все обшукував мій батько, і після тієї трагедії декілька днів йшла сильна злива. Усі сліди змиті."

Роуз, трохи розчарована, почала захищати пропозицію Чака: "Якщо ми не підемо, ми ніколи не дізнаємося правди!"

І тут, як завжди з невдоволеним тоном, втрутилася Ванесса: "Ви серйозно? Ви хочете, щоб я ходила по цьому лісу після зливи, в дорогих каблуках по калюжах? Це ж просто абсурд!"

Лілі, яка вже втратила терпець, повернулася до Ванесси і різко відповіла: "Тебе ніхто не кликав, тому твої думки і бажання тут не мають значення. Якщо щось не подобається – можеш йти геть!"

Чак і Роуз обмінялися здивованими поглядами. Вони ще ніколи не бачили, щоб Лілі так грубила комусь, особливо з такою злістю.

Ванесса, не відповівши нічого, мовчки пішла за ними, тримаючи дистанцію, але не наважуючись піти геть. Її мовчазна присутність нависла над групою, як тінь, але ніхто більше не піднімав це питання.Раптом ліс став здаватися ще темнішим і гнітючішим. Вони продовжували йти, хоча кожен крок ставав важчим через бруд і мокре листя, що хрустило під ногами. Лілі йшла попереду, її ліхтар світив дорогу, але здавалося, що кожен промінь світла розчиняється в густій темряві навколо них.

Стівін тримався поруч із Лілі, час від часу обережно торкаючись її плеча, аби переконатися, що вона не втратить рівновагу на слизькій стежці. Він відчував, що їй зараз важко, але не міг знайти слів, щоб її заспокоїти.

Чак ішов трохи позаду, тихо перемовляючись із Роуз, яка вже почала шкодувати, що вони вирішили повернутися в ліс. Але гордість не дозволяла їй це визнати. Ванесса йшла останньою, майже не намагаючись приховати свою неприязнь до ситуації, що розгорталася.

Раптом Лілі зупинилася, її тіло напружилося. Стівін одразу помітив її реакцію і запитав пошепки:

— Що сталося?

Лілі мовчки показала вперед ліхтарем. На землі перед ними лежав старий зошит, покритий брудом і листям. Він виглядав занедбаним, але водночас... як щось важливе.

Чак швидко підійшов і, не вагаючись, підняв його.

— Що це? — запитала Роуз.

Чак відкрив першу сторінку, і всі одразу побачили, що це був щоденник. Але написаний він був почерком, що спочатку здавався безладним, але при найближчому розгляді ставав чіткішим. Останні записи були датовані кілька днів перед зникненням Кендіс і Шеріл.

— Це може бути їхнім щоденником, — прошепотіла Лілі, її голос тремтів. — Може, тут є відповіді на наші питання...

— Ми повинні його переглянути, — твердо сказав Стівін.

Всі зупинилися, і, оточені темрявою, вони почали повільно переглядати сторінки, кожен усвідомлюючи, що цей старий зошит може пролити світло на щось, чого вони не могли зрозуміти до цього моменту.Лілі обережно взяла щоденник у свої руки, її пальці ледь торкалися старих сторінок, що пахли вологістю і пилом. Вона глибоко вдихнула, відчуваючи, як її серце б'ється в грудях, і знову підняла очі на Стівіна.

— Ми не можемо довго тут залишатися, — повторив він, озираючись навколо. — Батько скоро буде тут, і нам потрібно звідси забиратися.

Лілі кивнула. Її ноги наче приросли до землі від страху, але вона знала, що має діяти швидко. Щоденник був не просто підказкою, він був ключем до правди, яку вони всі так давно шукали.