.11.

   "Це просто неймовірний збіг, парад планет, блін. Мало того, що втрапила в таку халепу, то ще й примудрилася доповісти про це кожному. Просто вищий пілотаж, Амелія."

   Злюся на себе, на свою необачність і безпечність. Нервово переводжу погляд між чоловіками не знаючи куди бігти й за що перше хапатися. Несвідомо відступаю на крок назад і впираюсь у захисні поручні. Серце б'ється так, ніби зараз рознесе вщент ту грудну клітину і пульсує аж у скронях. Хоча ми на даху і тут відкритий простір, мені немає чим дихати й від браку повітря починає крутитися в голові., але всередині все тремтить. Швидкими кроками долаю відстань до дверей і біжу до себе. Стрімголов залітаю до кабінету та закриваюсь зсередини. Притуляюся до дверей, сповзаючи по них донизу, хапаюся за горло й намагаюся робити глибокі вдихи. Закриваю очі, щоб зосередитись на темряві та призупинити панічну атаку, яка просто розірве мою нервову систему зараз. Проте бажаного спокою мені не бачити. Чую швидкі кроки і як хтось досить боляче вдаряється об поверхню дверей, не очікуючи, що вони будуть замкнені.

   – Я знаю, що вирішив не давити на тебе, – стиха починає Дейвід. – Але ж ти знаєш, що це все змінює. Поговори зі мною.

   Підтюпцем підходжу до столу згрібаючи до сумки всі коробочки й інструкції.

   – Амі! – Скрикує чоловік і достатньої сили удар здригає багатостраждальні двері, але слава небеса, вони стоять міцно.

   Зіщулююсь зі страху, серце падає десь у п'яти. Видихаю з полегшенням чуючи кроки, що віддаляються. Певно пішов за запасним ключем, це мій шанс якомога швидше залишити цю будівлю. Захопивши телефон, тихо вислизаю за двері. Весь час озираючись, крадусь до сходів, і не бачачи землі під ногами на автопілоті вибігаю на вулицю.

   – Просто їдьмо. Швидше, – застрибую у перше ліпше таксі. Вже вивертаючи на проїзну частину, у дзеркало заднього огляду, бачу схвильованого Дейвіда, який роззирається у пошуках навсібіч, але так і не знаходить мене. І тільки тепер, стає хоча б трошки краще: легше дихати й в голові прояснюється. Думки заповнюють спогади восьмирічної давнини, коли я вже пережила нервовий зрив і досить довго приводила себе до тями. Більше не хочу спускатися у ту безодню безнадії, у стан безвиході, коли кожен день схожий на сіру і похмуру попередню добу.

   Це відбулося після закінчення університету. Я закінчила з відзнакою економічний факультет і була щаслива. І ні, не від отриманого диплома, як може здатися, на перший погляд. Я по наївності своїй вважала, що тепер, виконавши всі вимоги своїх батьків, нарешті виправдавши їхні сподівання, зможу зажити власним життям. Я ще ніколи в житті так не помилялася. Вони були одержимі ідеєю, що я мушу працювати у сімейному бізнесі, і у майбутньому успадкувати його. Не найгірший розклад для людини, яка не знала чим насправді хоче займатися, проте цей тиск був настільки великим, що я не витримувала. Хотіла пробувати нове у пошуках себе справжньої, набивати гулі й робити помилки, але радіти свободі. А натомість що? Мене обдурили рідні мені люди, пропонуючи чергову клітку. Я більше так не могла, а головне не хотіла бути маріонеткою і виконувати все, що мені накажуть. Я намагалася говорити й пояснювати свої бажання, влаштовувала істерики та скандали, проте все списували на мою незрілість не даючи й шансу на розвиток моєї самостійності, на становлення власної ідентичності. Я не знала як по іншому можна донести свою думку і прагнення. Тому витягла у мами готівку, спакувала валізу і втекла з дому. Не самий адекватний вчинок, не дуже дорослий, проте для мене на той момент це був єдиний вихід.

   Мене підтримала аспірантка, яка викладала у нас менеджмент ризиків. Оскільки вона вела мою дипломну роботу, ми досить зблизилися для того, щоб опинившись на вулиці після чергової сварки, вона була першою кому я зателефонувала. Вона дозволила пожити у неї, поки я не знайду роботу і не орендую собі житло. Першого дня після втечі все було просто чудово і мене ніхто не займав. Наступного дня мій телефон розривався від постійних дзвінків мами й тата, з якими я не була готова говорити. Надвечір моя подруга не витримала і просто натиснувши кнопку прийняття виклику жбурнула у мене телефон, змусивши мене поговорити з батьком. Тоді все і сталося. Я сварилася з ним близько пів години пояснюючи, що для мене буде краще, але все закінчилося як завжди. Вони виховували невдячне дівчисько, яке не виправдовує надій і покладений на неї обов'язків. Я не розумію, як всіх підводжу і якого удару завдавала особисто йому. Тож, якщо я настільки доросла, щоб приймати такі рішення, то не потребую його підтримки й додому можу не повертатися. Звичайно це я формулюю дуже тактовно та узагальнено, він же проїхався по мені як бульдозер чи асфальтоукладач, змішуючи паростки моєї самоповаги й впевненості з багном. У цю ніч мені викликали швидку і заснути вдалося тільки після великої дози транквілізатора. Цілий тиждень по тому я сиділа дома і дивилася у вікно, майже не ївши, не відвідуючи душ і не виходячи на вулицю. Мене паралізувала сліпа впертість батька, який мав би підтримати й допомогти мені, а не насильно нав'язувати свої правила гри. І все певно продовжувалося б ще довгий час, але моїй рятівниці запропонували переїхати працювати в іншу країну і тепер вже вона пакувала валізи, а мені треба було якомога скоріше стати на ноги.

   З того часу я не переступала батьківський поріг, більше ніколи не з'являлася у сімейній фірмі та уникала будь-яких зв'язків з друзями й партнерами родини. Самостійно влаштувалася у PrimeIndustry і досягла досить непоганого кар'єрного зростання. Хоча на початку і було важко, та я навчилася дбати про себе не знижуючи рівня звичного комфорту. Я пройшла тернистий шлях і пишалася своїми здобутками… але зараз все знову йде шкереберть.

   – То куди їхати, міс? – Витягає мене з виру думок голос таксиста.

   "Мою домашню адресу знають усі, тому туди краще не їхати." – Обдумую варіанти. Хороших друзів я не маю. Але я й не хочу до чужих. Сьогодні мені дуже не вистачає рідних обіймів. На автоматі називаю домашню адресу батьківського дому. Страшно за стільки років от так повертатися, але від цього рішення на душі стає чомусь легше, не дивлячись на історію.