.6.

   Сидіти підібгавши ноги, а тим паче спати у такому положенні досить незручно, вони швидко затікають і посилають поколювання, що зростає з кожною хвилиною, у нижні кінцівки. Лице обдуває прохолодний вітер, а ніздрі лоскоче такий бажаний зараз запах.

   "Стоп. Який ще запах?" – Широко розплющую очі. Мене зігріває накинутий кимось піджак, пропахлий таким знайомим парфумом. Підіймаю погляд і помічаю у напівтемряві чоловіка біля парапету.

   Його мужній силует на тлі хмарочосів – заворожує. Високий зріст, статна постава, широкі плечі, вузькі стегна. Трохи похитуючись, впевнено стоїть на ногах, оглядаючи різноманіття вогнів унизу. Його точені риси обличчя освітлені вогнями міста, серйозні та спокійні. Біляве кучеряве волосся розвівається за вітром, пожвавлюючи цю скульптуру м'язів.

   "Чому він так мене хвилює?" – зітхаю про себе.

   – Давно ти тут? – Додаю у голос.

   – Близько двадцяти хвилин, – не обертаючись, відказує він.

   Пауза затягується на кілька хвилин і робить ситуацію ще більш незручною.

   – Тоді на пляжі нам не треба було говорити, аби зрозуміти одне одного. А тепер не вистачає слів, щоб порозумітися, – його голос розслаблений та приречений. Здається, ніби він готовий змиритися з усім, незалежно від результату. – Чому ти втекла? – Він обертається й дивиться прямісінько в очі.

   Гублюся під його поглядом. Раптовість його запитання заплутує останні прояви зваженості в мені. Голова болить так, ніби вона зараз вибухне. Не хочу більше ні про що думати, але сьогодні доведеться нарешті поговорити. Опускаю очі, не в змозі витримати його важкого погляду. Поруч зі мною, на підлозі, стоїть відкоркована пляшка. Не обдумуючи, беру її за горлечко та роблю великий ковток.

   "Це те ж саме вино", – вдихаю аромат дурманного напою, повертаючись до спогадів на пляж.

   Дейвід не квапить. Терпляче вичікує відповіді, спостерігаючи за моїми діями. Нема сил підшукувати влучні слова, та й не хочу йому брехати чи недоговорювати. 

   – Все, що тоді сталося, – помилка. – Не наважуюсь підняти очі, то ж розглядаю етикетку на пляшці.

   – І я маю повірити у цю нісенітницю?

   – Хочеш? Можеш не вірити. Менш правдивою вона від цього не стане, – роблю ще ковток, який моментально б'є в голову, враховуючи мою виснаженість і пустий шлунок. Це додає впевненості й сил протистояти.

   – Може ти забула, проте я теж там був. Я чудово пам'ятаю, як твоє тіло вібрувало під моїми руками та відгукувалося на поцілунки. – Починає сердитися чоловік.

   – Так. Це був спонтанний сплеск гормонів під дією алкоголю, – не здаюся і знаходжу відповідь на його випад.

   – Ти все вирішила сама. За обох нас. Ти не даєш мені й шансу. Чому ти не хочеш повірити, що це було по-справжньому? – Його голос пульсує жагою до розправи.

   – Бо це було на одну ніч! – Різко викрикую я підвищуючи тембр й кидаючи сумний роздратований погляд на Дейвіда. – Я не хочу марнувати свій час на порожні очікування! Занадто багато мені довелося віддати іншим, я не хочу витрачати своє життя. – Тепер він не витримує мого погляду і переводить очі на місто. Важко дихаючи, намагаюсь зібратися.

   "Навіщо я так грубо. Ні, звичайно, це чиста правда, але певно, можна було зробити це м'якше." – Стає соромно за емоційність, а з іншої сторони хіба не так? Хоча він і правий, ранок міг повернутися зовсім не очікуваними результатами, але ну справді? Яка вірогідність такого явища? На гучних вечірках завжди так: головне добре провести час і без наслідків.

   Ми довго мовчимо обмірковуючи почуту інформацію. Він розглядає будівлі, я насолоджуюся вином.

   – А як щодо того піжона? – Запитання звучить з відразою, голос наливається сталевими нотками. Його обурення видно неозброєним оком, напруга у тілі стає майже відчутною фізично.

   – З ним, – задумуюсь. – З ним просто по-іншому.

   Він заплющує очі підставляючи лице вітру. Щелепи стискаються чіткіше промальовуючи вилиці. П'ятою, він починає відбивати нервовий ритм. Мимоволі втискаюсь глибше у крісло відчуваючи небезпеку.

   – Що це в біса має означати? Що за "інакше"? – Дратується ще більше.

   Від холоду в його голосі тілом виступають сироти. Розумію, що вже балансую на межі.

   – Не знаю, – запинаюсь, намагаючись бути більш тактовною і підбираючи правильні слова. – Якось правильно…

   І це було не тим вибором. Це ніби помахати червоною тканиною перед розлючений биком. Мої слова розривають його самовладання. Різко обертаючись він аж ніби гарчить.

   – Правильно? ПРАВИЛЬНО! – Він просто скаженіє. – Має бути певний сценарій, щоб закохатися?

   Його кроки луною розходяться навколо. Одним ривком він підлітає до мене й ставить на ноги, витягаючи з крісла. Цей рух приносить багато болю, бо ноги я такі відсиділа, й стояти на них взагалі важко. Але я не зважаю, поступаючись страху перед його лютим поглядом та силою, з якою він вчепився в мої руки.

   – Якого чорта тебе взагалі занесло на той пляж? – Кричить й помічає, як я зіщулююсь перед ним. Так же різко як підійшов, відпускає й повертається до парапету. – Я божеволів. Я не вірив, що ти могла мене просто залишити. Як навіжений їздив скрізь де міг і розпитував про тебе. Я не хотів залишати пошуки, навіть коли пропонували. Відмовлявся від посади. Не хотів приходити. Хоча знаєш, – кидає гнівний погляд у мій бік, – я був радий, що мене сюди затягли, адже моя одержимість мала закінчитися, я знайшов тебе. І що ти зробила? – Знову наближається, але тримає дистанцію витягнутої руки. – Ти вдала, що не знаєш мене. – З болем озвучує він. – Захотіла все забути й переступи, позбавивши мене вибору та голосу. – Робить паузу та остаточно зривається. – Знаєш як це? Я думав знайшов джерело життя, а отримав склянку води в пустелі, що тільки продовжує мою агонію. І все це через "якось неправильно"?

   Струшуючи мене за плечі, він заглядає у саму душу, маючи надію, що я полегшу його муки, а я ціпенію від його тиради. Пручатися чи вириватися не можу, та й не знаю як, почуття провини тисне з середини, так само сильно як його натиск ззовні, і я не про фізичну силу.