.1.

   "Чому мене перестала “драйвити” моя робота? Коли я втратила запал до своєї діяльності? Як позбутися відчаю, який охоплює мене кожного ранку під час зборів на роботу?"

   Не думайте, я обожнюю свою роботу… принаймні обожнювала, ще деякий час тому… особливо під час перерв. Знаю, як це звучить, проте у мене є пояснення, і це – неймовірний краєвид. Звичайно, власного кабінету на 25 поверсі теж вистачає, проте це не те саме, що стояти з чашкою кави на майданчику для відпочинку на даху. Безмежний простір, вітер у волоссі, свобода думки та відкриті горизонти на всі боки. А ще, кам'яні джунглі Нью-Йорку заворожують з такої висоти. Це просто неймовірне видовище. Мені подобається спостерігати за постійним рухом людей і машин. Я відчуваю себе частиною великого живого механізму, який ніколи не зупиняється. І у цьому вирі можливостей і варіантів я можу бути ким завгодно.

   “У який же момент часу я втратила віру у цю свободу і незалежність?” – Переводжу погляд у вікно і пильно вивчаю перспективу дахів багатоповерхівок, яка розгорнулася у полі мого зору. Тяжко видихаю і знову повертаюся до набридливої роботи. На цьому тижні немає часу давати слабину і розпочинати дослідження моїх психологічних накопичень, на часі квартальні звіти з оцінки фінансового стану фірми в якій я працюю, і вони самі себе не зроблять. – “Як мене це все вже дістало.”

   Двері тихо прочиняються і до кімнати заходить мій заступник, а за сумісництвом – товариш. Так вже вийшло, що у мене обмаль друзів, бо з цифрами я ладнаю набагато краще ніж з людьми, проте наразі не про це. Зараз у всіх важкий період, багато роботи та ненормовані будні, щоб витримати “дедлайни” і вчасно виконати нашу роботу. Його це також не обійшло стороною, тому на гарному обличчі чоловіка присутні ознаки недосипу і  втоми, що залишили свій відбиток у вигляді синців під очима. Проте, це не вплинуло на його настрій і бадьорість у цілому. В руках він тримає чашку гарячої кави, яка миттєво заполонила простір кімнати своїм ароматом.

   – Ніку, я ж просила не турбувати! – Різко відриваюсь від монітора і кидаю роздратований погляд на чоловіка, що увійшов. Якась доля секунди, а мене огортає така лють, не встигаю навіть обдумати те, що відбувається. Ніяковію від власної неадекватної реакції. Особливо, коли вловлюючи запах свіжозвареної кави – жесту піклування про мене з його сторони. 

   "ПЕРЕСТАНЬ КИДАТИСЯ НА ЛЮДЕЙ! " – Сиджу і не можу позбутися докорів сумління.

   – Не з власної волі, але з примусу, – попри мій випад, з посмішкою на обличчі відповідає Нік. Він перетинає кімнату і ставить переді мною на столі чашку. А сам, відійшовши на крок, присідає на краєчок столу.

   – У тебе одна хвилина, – намагаюся пом'якшити ситуацію й роблю вигляд ніби нічого не сталося, та поступаюся бажанню відпочити, хоча й кілька хвилин. Схиляюсь над горнятком та мружусь від задоволення, втягуючи аромат гарячого напою.

   – Містер Гріг просить нагадати, що на наступному тижні відбудеться з'їзд акціонерів. Нам треба підготувати звітність по витратах за поточний рік і розробити бюджет витрат на наступний, враховуючи відкриття нової філії.

   Мене ніби крижаною водою обдали. З широко розплющеними очима різко випрямляюсь у кріслі.

   – На наступному? – Починаю хаотичний пошук свого органайзера, а знайшовши нашвидку пробігаюся по ньому очима. Різким рухом відриваю залежану сторінку, з занотованими, вже озвученими, завданнями, датовану минулим тижнем.

   “Коли я вже нарешті зберуся?!” –  Власна некомпетентність заганяє мене у капкан розпачу. Проте збентеження незвичний для мене стан, тим паче час, який можна було б витратити на прокрастинацію та фрустрацію, був розкішшю в даному випадку. Відкидаюся на спинку крісла й намагаюся зібрати думки докупи. Закриваю очі, вкладаю лікті на бильця, руками охоплюю поручні. Не можу нічого з собою зробити. Від нервового напруження впиваюсь нігтями у шкіряну оббивку знизу, ніби від цього залежить продуктивність моєї мозкової діяльності.

   Знаю, іноді, в житті настають такі моменти, коли навалюється все й одразу. Зі мною таке буває, проте не часто. Я люблю і намагаюся все тримати за короткий повідець. Але бувають випадки, які не піддаються контролю.

   "Це випробування для росту особистості. Адеквато, перевірка стресостійкості – це ще не кінець світу". – Намагаюся відродити бодай краплину впевненості й контролю над ситуацією, та повертаюся в реальність.

   – Актуалізуй звіти по відділах: технічний, юридичний, маркетинг, бухгалтерія, збут і постачання. Навідайся у плановий з приводу документації, щодо проєкту нової філії та оцінки її собівартості, а також, не забудь про плани термінів будівництва та вводу в експлуатацію. Всю зібрану інформацію одразу скинь на електронку, – і вже тихіше додаю. – Здається, чергові вихідні доведеться відкласти, – гірка посмішка і змучений голос, виказують моє відношення до всього цього дійства. Проте, попри все це, я ніколи не уявляла себе деінде, тож з новими силами включаюсь у роботу.

   Уважно вислухавши мене, чоловік прямує до дверей, де його наздоганяє мій голос.

   – Ніку, знайди Кейсі. Допоки не оголосять нового керівника вона має нам допомагати. І ще,– намагаюся згладити кути та посміхнутися, але виходить не дуже. – Дякую, за турботу. – Молодик нічого не відповів, тільки злегка кивнув головою, мовляв "завжди, будь ласка", і вийшов з кабінету зачинивши за собою двері.

   "Здається мені це вилізе боком, – декілька секунд дивлюся на зачинені двері й переводжу погляд на стіл заповнений купою тек і паперів. – Напевно це моє особисте пекло", – ще раз з жалем оглядаю обсяг інформації до опрацювання й з подвійним ентузіазмом берусь за справи. Однак від повної концентрації мене вкотре відволікають. Цього разу вхідний телефонний дзвінок.

   – Так, мамо. У тебе щось важливе? Я наразі дуже зайнята, – роздратовано тараторю у слухавку мобільного.

   – Привіт, люба. Просто телефоную дізнатися чи ти вже обрала сукню.