Розділ ІV. Лист

Літо. Квітковий сад. Середина дня. Бджоли завітають до квітів у пошуках нектару, а метелики майорять з квіту у квітку, здійснюючи свої легкі польоти. Аромат квітів заповнює повітря, створюючи атмосферу спокою та гармонії. Тихе скрипіння мотузки обвитої плетінням цвіту, яке тримало на собі невеликий шмат дерева, перетворюючи це в гойдалку, веселило молоду дівчину схожу на зимову фею яка переплутала пору року та вийшла погрітися. Літнє сатинове плаття кольору небесної блакиті, виткане з лагідного матеріалу, чудово обгортаючи фігуру молодої красуні, ніби створене самою природою лише для неї єдиної. Його гладка тканина ласкаво обіймала кожну часточку тіла, створюючи ефект бездоганної гармонії між формою і матеріалом. Плаття мало вишуканий крій, який вирізнявся своєю елегантністю, але одночасно й простотою та легкістю. Його відтінок доповнювався м'яким, переливчастим сяйвом, яке змінювалося залежно від освітлення, надаючи образу особливого шарму та чарівності. Легкість тканини дозволяла платтю ніжно обігрівати шкіру, а одночасно залишатися повітряним і комфортним навіть у спекотні дні. Його фасон вдало підкреслював жіночність, нагадуючи про дивовижну красу природи та казковості без казки. На молодій дівчині це плаття виглядало особливо чарівно, підкреслюючи її юність і витонченість. Кожен рух ставав м'яким і граціозним, ніби вона танцювала під мелодію літнього вітру, сповненого ароматом квітів.

Під великим дубом, час здавалося неначе завмер.

Дівчина з білосніжним волоссям та синіми очима виглядала як втілення весняної краси серед спокійного саду, де панували непорушний спокій та гармонія. Її довгі, м'які пасма обвивалися навколо неї, чаруючи своєю неповторною красою. Сині очі дівчини сяяли яскраво, неначе річка, яка відбиває небо у своїй гладенькій поверхні. Вони відбивають всю глибину та чистоту її душі, що плаває як човен на воді, несучи з собою мрії та сподівання у моменти коли вона забувала про те ким є. На гойдалці під великим дубом вона майже зливалася з природою, створюючи враження, ніби сама вона — частина цієї картини спокою. Її рухи були легкі та плавні, мов переливалися з вітром, що шепоче лагідні слова, сповіщаючи про прихід нового дня.

Одразу ж поруч із гойдалкою, розлягався на зеленій траві у тіні могутнього Дуба її брат близнюк. Молодий хлопець з ідентичною зовнішністю створював образ, що нагадує витвір мистецтва, розташований під тінястим дубом, як символ мудрості та спокою. Його біле волосся, яке легко хвилюється на вітерці, надавало йому ніжного й ангельського вигляду, який підкреслювався блиском сонця, що проникає крізь гілля дерева.

Сині очі молодого читача віддзеркалювали глибину інтелекту та внутрішньої мудрості. Коли він занурювався у світ книги, його погляд ставав зосередженим і відкритим одночасно, як вікно до його думок і почуттів з якими він був готовий поділитися з оточенням. Під дубом, в тій спокійній атмосфері, хлопець занурений у світ слова, де кожна сторінка книги розкриває нові горизонти його уяви. Обличчя має вираз серйозності та захоплення, лиш подеколи відволікаючись на мовчазну сестричку.

Близнюки з кожним роком ставали все більш віддаленими від тих себе, якими були у дитинстві. Їх смаки змінилися, характери також не лишили й сліду від колишніх. Поки тепер Лерой став тямущим та товариським, Лорейн перетворилася у мовчазну статую. Вона закрила думки глибоко всередині, більше не бажаючи відчиняти серця нікому. І цьому була причина.

У віці дванадцяти років, Лорі вперше підкорила своїй волі тьму брата, а послідовно й атрибут вогню, що не на жарт злякало її.

Це були перші ознаки становлення елементаліста...

Для неї ця подія була немов справжнє жахіття. Нічний кошмар, про який вона хотіла забути, та навіть ніколи не заїкатися.

Змусивши брата близнюка дати їй присягу дракона на мовчання немов господині яку той визнає, голос дівчини також стих. Лорейн не хотіла допускати навіть думки про те, що її змусять піти служити до храму та розлучать із єдиним братом. Саме тому, вона обрала долю мовчазної слухачки, маючи надію що зникнення голосу бодай якось посприяє зникненню інформації.

— Лорі – Погукав брат. Дівчина із сумом в очах споглядала на лежачого поруч близнюка.

— ? – Питально кивнула та головою коли повернулася до брата обличчям аби бачити.

— Нам вже шістнадцять тож... – тихо почав він.

— ... – Лорі скорчила запитливий вираз обличчя, одночасно піднімаючи брови, цим самим запитуючи що брат має на увазі.

— Академія. – тихо пролунав його голос, поки руки повільно закривали книгу яка ним вже не читалася. – Я хочу вступити, і кому як не тобі знати.

— ... – Дівчинка активно почала хитати головою у знак протесту. Вона і слухати не хотіла про те, щоб кудись їхати із села. Страх спалитися на очах у суспільства був надто великим та глибоким. Куди сильнішим за жагу побачити світ.

— Я розумію причину твоїх побоювань люба сестро – Долонею, він торкнувся грудей в області серця – Але подумай про можливості. У тебе буде шанс навчитися ще краще приховувати справжню свою суть. – Лерой обережно поклав книгу на траву. Спираючись на силу власних рук, він повільно піднявся на ноги, та повільним кроком підходячи до сестри, розмістився поруч із її гойдалкою навпочіпки, та взяв її руки у свої – Я також замовчуватиму свою кров. Тож ніхто не здогадається.

— ... – Лорі вириваючи долоні, підняла їх близько до грудей, поки вказівними пальцями вказувала на землю. Цим вона демонструвала страх та паніку. І Лерой це розумів. Її страх передавався йому як через присягу яку він дав, так і зв‘язок близнюків драконів.

— Тобі страшно... Але село не може бути твоїм прихистком надто довго. Рано чи пізно королівська гвардія заявиться і сюди аби перевірити всіх дівчат та юнаків нашого віку. А тоді, ми вже не матимемо ні часу, ні змоги щось придумувати, щоб обійти перевірку. Нас обох заберуть. Тільки от тебе до храму, а мене в орден. А там вже нікого не цікавитиме хто ми чи навіщо ховались.