Розділ І. Мирне дитинство, тепла хатина

Елементаліст…

Людина із даром що походить від самого Бога Одери.

Це жива істота із людським обліком, яка може сконцентрувати лишень в одній своїй руці всі п’ять елементів природи. Підкорює сили вогню, води, землі, повітря та ефіру. Деякі елементалісти вищого рівню розвитку, можуть навіть із нічого сформувати світло, або при денному сяйві перетворити все у ніч.  

Елементалісти зазвичай народжуються раз у декілька сотень років, та не мають особливих критеріїв. Ними бували як дівчата, так і хлопці. З’являлися вони серед багачів та бідних. Не мали прямих зв’язків із природою їх родичі або ж із церквою батьки.

Дівчат елементалісток зачасту називали святими дівами та віддавали до храмів на богослужіння, використовуючи їх сили для сцілювання хворих та підвищення авторитету того чи іншого храму. А от хлопців виховували більше як могутніх чаклунів або рицарів, на яких також накладалися нехилі обмеження за для забезпечення контролю над безмежною силою.

Життя елементалістів ніколи не було легким, яскравим або вільним. Але все ж це не заважало деяким із них не показувати своїх умінь, та обирати життя яке подобається саме їм.

І не один приклад можна привести, як елементалісти замовчували свій дар та не розвивали його, тільки щоб мати родину, тихе життя подалі від корони чи церкви. А ще вони…

— Годі вже розповідати ці казочки про елементи бабусю! Нам з братом це не цікаво! – обурюючись прошипіла дівчинка десь років шести, перекочуючись зі спини на живіт у зеленій траві. Довге сріблясте волосся сяяло від сонячних променів ще яскравіше, а сірі великі очі з впевненістю можна було називати дорогоцінними каміннями.

 — Не говори від імені обох! Мені цікаво. – вигукнув близнюк.

— Боже, Лорейн! – посміялася стара жінка з сивою довгою косою – Колись настане день, та новий елементаліст прибуде у цей світ, наповнивши його світлом та душевним спокоєм. Очистить морок, який змушує землі страждати. Подарує новий початок мертвим землям. Тому ти маєш знати про це, навіть якщо на разі вважаєш це не цікавим. Наше минуле нікуди не зникне. – старенька підійшла до дітей та погладила їх по головам.

— Якби цей твій елементаліст так хотів, він би вже прийшов та всіх врятував. Чому ніхто не думає, що Богові Одері просто набридло постійно виправляти помилки людей? – моргаючи очима, дитина піднялася з землі, потряхуючи легку тканину свого плаття. – Йому більше не шкода людей. Інакше морок би взагалі не з’явився знову і знову по при очищення.

— Ти ще занадто юна, щоб розуміти повноцінно концепцію нашого магічного світу дитя моє. Але настане день та ти станеш дорослішою. І тоді, ти та твій брат, ви обоє зрозумієте тяготу ситуації, приймете минуле як належне. Але поки, живіть своїм дитинством та залиште проблеми на старших людей.

— Як скажеш бабусю.

Дівчинці було не цікаво, і вона демонструвала це яв виразами обличчя, так і поглядами. Лише з любові та поваги до старої жінки, вона завжди вислуховувала історії про святу Лореляй яку прозвали ледь не божеством через її подвиги та самопожертву заради процвітання людства, про елементалістів у яких дитина навіть не хотіла вірити по при те, що могла керувати атрибутом світла, а її рідний брат близнюк тьмою що вже виділяло їх від інших досить сильно. Хоч вони й жили у світі сповненого магії, маленька Лорейн була надто категоричною саме до цих великих постатей минулих днів.

— Лорі, ходімо до річки. Принесемо води для бабусі у двох. Легше буде. – погукав сестру брат.

— Іду Лерой. Почекай. – змахуючи рукою у бік близнюка, лінуючись промовила дівчинка, поки розчісувала хвилясті пасма пальцями.

— Ми скоро повернемося бабусю! – хлопчик із хорошим настроєм скакав за декілька метрів від них, з двома порожніми дерев’яними відрами.

Жінка старшого віку лише посміхаючись проводжала двох дітей поглядом, допоки ті не зникли з поля її зору за деревами поруч із будинком. Після цього, жінка підняла сумний погляд до неба, та в очах заблищали сльози.

— Доріане, Лунаріє… Ваші діти ростуть у достатку та любові саме так як ви того і хотіли. Сподіваюся ваші душі також можуть спокійно відпочивати десь там на небесах…

Жінка схрестивши руки у молитві, тихо прошепотіла собі декілька слів під носом, а потім повернулася до будинку, щоб приготувати вечерю, зачиняючи за спиною вхідні двері.

А діти тим часом вже встигли дістатися річки завдяки бігу, та навіть набрати води та ледь не закинути туди один одного.

— Лео, останній раз тобі кажу, не лізь до води! Впадаш ще!

— Там навіть не глибоко. Годі боятися. Все буде добре навіть при падінні. Течія також слабка.

— Глибина та швидкість води значення не має. Бабуся завжди казала, що краще оминати корінь проблем, щоб потім не вигрібати їх наслідки лопатами. Тож відійди звідти братику та більше не сперечаймося.

— Та годі тобі! Нічого не стане… Аааа!

Брат близнюк посковзнувся у берега на вологому ґрунті навіть недоказавши своєї репліки, та впав у воду всім тілом. На його удачу, там дійсно ніколи не було глибоко, а масивні відра не впали на нього. Хлопчик зі зростом сто двадцять один сантиметр сидів у воді, а глибина навіть не охопила грудної клітини. Лише замок до нитки. Але навіть не забився. На його удачу.

— От тобі й на! – Лорейн підбігла до берега із секундним страхом, але у воду заходити навіть й думки не мала коли побачила що брат те й робить що посміхається. Вона дивилася на хлопчика з чийого волосся скрапувала вода, та ледь стримувала свій крик.

— Як бачиш, не смертельно. – почав дзвінко сміятися постраждалий.

— Якщо застудишся, поруч із тобою спати не буду.

Дівчинка спостерігала за тим як брат намагається підійматися на ноги та знову падає, лише ще голосніше починаючи сміятися. Вдала спроба хлопчика стала вже десь третя. Послідовно ж нарешті він підійшов до неї, так і продовжуючи посміхатися.

— Лорі, пам’ятаєш слова які ти сказала у наш минулий день народження коли ми загадували бажання?