Глава друга: Грета

 Вона прокинулася десь по обіді. Вікна в кімнаті були затягнуті шторами, а збоку від неї, в кріслі, сидів Валентайн. 

   За мить спогади повернулися  і вона схопилася за горло. Не намацавши руками ніяких пошкоджень, підвелася і побігла до ванної кімнати. Повернувшись звідти, коротко спитала:

   - Що трапилося вчора? Ти підмішав мені щось?

   - Ні. А що ти пам'ятаєш?

   - Пам'ятаю як зустріла тебе на набережній. Твій костюм, що пропах сирістю і як запросила тебе сюди, щоб ти поправ одяг. Ти ж бездомний?

   Лорд посміхнувся і відповів:

   - В чомусь ти права. А далі?

   - Далі прийшов Дерек. Він... - вона зробила паузу, а потім провела пальцем по шиї, - Я не могла дихати, задихалася... 

   - Він вбив тебе.

   - Я пам'ятаю, як ніби вийшла за межі свого тіла. Було так приємно і радісно.

   Лорд підвівся і підійшов до вікна. Не обертаючись, промовив:

   - Вибач. Я повернув тебе.

   Грета підійшла до нього і коли він обернувся, запитала:

   - Хто я тепер? Що ти зробив зі мною?

   - Тепер ти вампір.

   - Вампір? І що це означає?

   - З народження кожній людині дається часточка душі, як безцінний подарунок Творця. Відтепер, разом з нею, в тобі буде жити демон. Невід'ємно. 

   Вона відійшла від вікна і сіла на ліжко.

   - Але ж я нічого не відчуваю. Все ніби так, як і було.

   - Воно вже в тобі. З часом ти зможеш навіть його контролювати. Але жага крові не пройде ніколи. 

   - А хто такі вампіри? - і, трохи перефразувавши, продовжила, - Для чого це нам?

   - Бачиш, люди живуть на Землі тисячі років, проводячи свою еволюцію. Організм вампіра самостійно еволюціонувати не може. Разом з кров'ю ми беремо всю генетичну інформацію, без якої наш вид приречений на деградацію. Якщо її не пити довгий час то ми безповоротно мутуємо в примітивного звіра. В народі їх називають упирями, або сліпими. У них уже ніколи не буде нічого людського. Та і виглядають вони досить кепсько. 

   - Так от чому вони досі не знищили людей. 

   - Можна подумати, ти раніше про них здогадувалася.

   - Можливо.

   - В кожному разі люди не такі беззахисні, як може здатися і скоріше вони нас контролюють, ніж ми їх.

   - І багато нас таких?

   - Достатньо. Навіть один з теперішніх сенаторів.

   - Та ну!

   - А ти як думаєш, чому у нас досі ще не заборонена смертна кара?

   Грета посміхнулася.

   - Це все правда, те що про нас говорили люди?

   - Що саме?

   - Я себе бачила в дзеркалі...

   - Про дзеркала неправда. Про сонячне світло також. Воно нас не вбиває. Зовсім. Але ми практично сліпі вдень, як люди в повній темряві. 

   - А срібло?

   - Срібло робить нас вразливими. Допомагає швидше деградувати. 

   - А запрошення в дім?

   - Нісенітниця. Дерек же ввійшов? Хіба якщо спеціально освятити місце. Наприклад церкви. 

   - То ти не віруючий?

   - Ні. Я не віруючий, я знаючий.

   Потім Грета, трохи помовчавши, спитала:

   - А нас можливо вбити?

   - Більше ніж. Потрібно лише відрубати голову і проткнути серце. 

   - А якщо тільки щось одне?

   - Цього буде недостатньо. Це і допомагало нам вижити в часи середньовічної інквізиції. 

   Грета піднялася з ліжка і підійшла до Валентайна. Трохи зніяковівши, вона обійняла його шию і поцілувала в щоку, сказавши:

   - Дякую, - і, дивлячись йому в очі, додала, - Я втомилася. Хочу спати. Напевно, ще не всі зміни пройшли остаточно. Не хочеш зі мною відпочити?

   Погляд Лорда був пристальним і безапеляційним. 

   - Ні. Поспи ще трохи. Ввечері потрібно буде трохи пройтися. 

   Трохи невдоволено примруживши очі, вона посміхнулася і пішла до ліжка. 

   Валентайн ще довго дивився на сплячу фігуру. Він не міг собі повірити: невже він знову закохався?