Лора

Злата Соловей

Лора

Лора давно не вставала вдень. І не відходила так далеко від домівки.

Яскраво. І cонце сліпить. Вона мружиться, звикає, поглинає шкірою тепло, яким щедро ділиться небо. Липкий пісок чіпляється до п’яток, поділ сукні змок і заважає, але вона однаково біжить, бо день закороткий, і треба встигнути… Куди? Неважливо. Аби якомога далі звідси. Вислизнути, скинути пута, звільнитися. Вирватись із ненависного полону, у який сама себе загнала.

Це було давно. Лора не пам’ятає, скільки пройшло часу. Пам’ятає біль. Кров, що змішалася з водою, і тому вода ця майже чорна. Уламки судна, що всіяли її поверхню, і кожен із них оманливо міцний. Руки ковзають, намагаючись ухопитись, а важка сукня набрала води та нещадно тягне вниз. У темряву.

Морок і вода.

Холодна, вона забиває горло, і крик застрягає у ньому неминучим жахом, який несила проковтнути.

Лора мотає головою, намагаючися викинути настирливі спогади, заповнюючи нутро єдиним прагненням – свободи. Чайки загрозливо ляскають крилами, неприємним криком попереджають про ціну. У свободи завжди висока ціна, і Лора це знає. Їй не вистачить сил, щоби розплатитися. Не вистачить крові.

Вона має повернутися. Це так просто — повернути назад, знайти шлях, який поки що не затерла вода, і берегова лінія приведе додому. Туди, де на Лору чекають. Туди, де вода огинає камінь, приховуючи під товщею небезпечні гострі скелі. Де височіє горбом скеля, що поросла деревами. Вона тягнеться до неба, ніби намагається вирости ще більше. В ущелинах її темно та сухо, і саме там місце Лори.

Сонце її не хоче. Воно обпалить молочно-білу шкіру, зіпсує шовк волосся, засліпить. І світ, оманливо прекрасний, живий занапастить Лору.

— Я втомилася…

Шепіт розчиняється в незадоволеному крику чайок та шумі хвиль. Вони лижуть п’ятки, ластяться, труться о ноги ситою кішкою. Та Лора знає, наскільки оманливими бувають хвилі. Вона бачила розідрані животи човнів, відкриті переломи щогл, пошматовані вітрила. Вона пам’ятає сильних чоловіків, які борсались у воді. Вони з останніх сил виборювали життя. І Лора хотіла би допомогти, та не можна. Не можна жаліти їх, інакше Лора помре. Такою є плата за помсту, за вічне життя, за задоволення кожного вдиху. Співчуття — недозволена розкіш.

Кров солодка, і Лора п’є її жадібно. Наповнюється силою гнучке тіло, голова паморочиться від задоволення. Чуже життя розливається жилами, живить мертве тіло. Тільки в такі моменти Лора щаслива. Чи так важливо, що буде потім?

— Я втомилася вбивати.

Вода байдуже викидає на берег жменю мушель. У дитинстві Лора збирала їх, зберігала у плетеній скриньці, яку ховала під ліжком. У тому будинку пахло рибою та димом, на стінах щільним павутинням висіли рибальські сітки. Їх плів чоловік, Лора пам’ятає. Батько… Згорблена спина, видублена сонцем і вітрами шкіра, срібне волосся, що розвівається від подиху вітру. Лора не зберегла в пам’яті обличчя, та точно знає, що очі у нього світло-сірі, з бурими цятками біля зіниць. І вона впевнена, що якщо знайде його, буде в безпеці.

— Він помер, — нахабно сміється вода, то накочуючи, то відступаючи. Вода танцює, і Лора ціпеніє від чарівного дійства. — Він мертвий уже багато років. І ти мертва.

— Неправда…

Лора продовжує йти із чистої впертості, воля тане тим швидше, чим далі вона від скелі. Тіло стає тяжким, а ноги втомились, і Лорі сісти б, а краще лягти на хвилю. Вода допоможе. Вода принесе її додому. Туди, де темно та тихо, де Лора зможе виспатися, відпочити. А потім, коли місяць викотиться на опукле небо, всіяне дрібним бісером зірок, Лора набуде сили.

Та спочатку вона заспіває, адже має чудовий голос. І шкіра в місячному світлі мерехтить та сяє. Лора візьме широкий кістяний гребінь, проведе золотим волоссям і подарує світу ще одну пісню. Кришталевий звук рознесеться околицями, хвиля підхопить його, ударить об корму судна, що наближається до скелі.

— Я не хочу…

Сльози — теж вода. І Лора ковтає їх, солоні, терпкі. У сльозах є сила, і хвиля піниться, бурчить. Тягнеться до Лори, щоби та поділилась. А краще нехай повернеться, і тоді вночі вода нап’ється крові, виринуть із глибин дурні ундини, блиснуть зеленою лускою, вишкіряться зубастими ротами, випрошуючи жертву. Лора дасть їм крові. Вона напоїть Рейн, і річка захистить її. Тільки разом вони виживуть.

Смерть потворна. І в неподобстві цьому досконала. Швидше за все, кожен з убитих Лорою чоловіків заслужив на неї. Вона чула плач ошуканих жінок, бачила їхні муки, коли вони народжували байстрюків у бруді та бідності. Їхні образа та лють часом заповнювали голову Лори, і вона прокидалась у теплі та затишку своєї печери. Вона виходила на повітря, підіймала обличчя до неба, а потім, отримавши благословення місяця, дерлася на вершину скелі, видивляючися кораблі.

І лише сьогодні прокинулася від дотику губ до губ. Це був образ того, кого вона поховала в пам’яті. Його кров уперше напоїла річку, і Лора не шкодує, тільки ось…

Сонце. Небо низьке, з сизими мазками хмар. Персиковий бік його тоне в Рейні, а блакитний купол розрізаний гострими крилами чайок. Вони кружляють над Лорою, пищать, зляться. Від їхніх криків болить голова, і потрібно лише лягти на хвилю. Вода вилікує, принесе спокій. І більше не дозволить розбудити Лору вдень. Не дозволить потривожити.

— Ти заблукала?

Питання змушує озирнутись. І близькість яскраво-синіх очей бентежить. У куточках цих очей причаїлися пучки дрібних зморшків. Чоловік, який наздогнав її, молодий і сильний. Темне волосся пестить вітер, пориви його роздмухують напіврозстебнуту сорочку, і Лора ковзає поглядом сильними грудьми, засмаглим рельєфом передплічь. Вона відзначає міць рівних ніг, до колін прикритих підгорнутими штанами. Неподалік, нахилившись і втопивши дно в піску, чекає човен.