Епілог.

Синьйор Авара ледь стримував колотнечу серця у грудях.

Йому це вдалося. Навіть із запасом у тридцять секунд. Сам механізм був досить простим, але втримати його в понівеченій, слизькій від крові руці й зубами висмикнути таймер виявилося майже неможливим завданням. Якби не ножний механізм керування, він би взагалі не впорався.

Авара стояв у маленькій підвальній комірчині, відокремленій від кухні кам’яними сходами й рухомою панеллю. Він дозволив своєму тілу здригнутися. Під час шаленого ривка до панелі його знову зачепила куля. Чия саме — з його власного револьвера чи з Глока Вотьє — він не знав. Усе сталося надто швидко.

Крові він утратив чимало. Треба повернутися нагору по рушники.

"Хто б міг подумати, що цей Вотьє стріляє настільки добре!?"

Синьйор Авара втомлено похитав лисою головою. Він недооцінив цих французьких шпигунів. Шкода. Вотьє — або як там насправді його ім’я — міг би стати надзвичайно корисним союзником.

І дівчина теж.

Незнайоме йому відчуття слабкості раптом охопило його.

Нагору. Рушники. Потім геть звідси. Інакше цей Вотьє повернеться зі своїми клятими бомбами.

Авара повільно рушив сходами вгору. З вулиці долинув звук автівки. Напевно Гарпер повернувся по нього. Ці іноземні машини мали надто гучні двигуни.

Треба поспішати.

Він ще зустрінеться з Вотьє. Або як там насправді звати цього чоловіка.

За десять хвилин Авара залишив будинок. Грубі пов’язки прикривали пекучий біль у ребрах і понівеченій лівій руці. Відсутня права кінцівка відгукувалася фантомним болем, а плече вище кукси палало вогнем.

Але його тверда хода й військова постава нічим не виказували страждання. Пальто захищало його від прохолодного туману, а м’який капелюх насунутий на очі приховував куполоподібний череп. Жоден випадковий перехожий не здогадався б, що під цим пальтом і капелюхом ховається людина, яка щойно вирвалася зі смертельної пастки.

На щастя, хвіртка була відчинена. Інакше це могло б створити певні труднощі.

Авара вийшов на вулицю. Машини не було.

«І де той похмурий Гарпер?»

Авара повільно рушив тротуаром до рогу.

Вулиця залишалася тихою.

І тим краще.

Авара завернув за ріг і пішов далі, відчуваючи слабкість і нудоту. Але крок його залишався твердим, плечі — розправленими, а розум працював чітко.

Є час діяти — і є час залягти на дно. Поки що краще зникнути.

Синьйор Авара розчинився в лондонському тумані.

***

Телеграма була довгою й детальною. На її складання пішло чимало часу.

ПАРИЖ УВАГА ЖАН-ЛЮК ГАРНЬЄ БЕЗПЕКА

ГОТЕЛЬ КЛАРИДЖ ДОГЛЯД ВОТЬЄ ТА СЕН-КЛЕР...

Деякі подробиці ще потребували уточнення, але ранковий дзвінок до офісу Гарньє мав все владнати. — Неймовірно, мсьє Вотьє! Я й досі не можу повірити в те, що бачив на власні очі.

Гарньє спорожнив келих.

— Зазвичай я не питуща людина, але... Дякую. Так, я радий, що ви запропонували ще.

Нік усміхнувся й змішав йому новий міцний скотч із содовою.

Утрьох вони сиділи в номері Ніка в готелі «Claridge’s».

— Мсьє Вотьє, мадемуазель Сен-Клер, я просто не знаю, як вам дякувати. І навіть не намагатимуся — інакше витрачу всі слова, які знадобляться мені в завтрашній промові. Але... Господи, що це була за пригода. Люди вдома ніколи не повірять у таке.

— Повірять, мсьє, — спокійно сказав Нік. — І, можливо, це піде їм на користь.

— Марі! Манери, будь ласка, у нас гості, - звернувся він до дівчини, яка щойно придушила величезне позіхання й перетворила його на усмішку.

Навіть потворний синець на її чолі від цієї усмішки здавався привабливим. Вона здавалася маленькою дівчинкою, яка впала під час небезпечної гри й тепер намагається переконати всіх, що їй зовсім не боляче.

Котячеокою, чарівною маленькою дівчинкою...

— Вибачте. Мені справді страшенно шкода. Але у нас були дві дуже довгі ночі...

Усі розсміялися.

— Мушу зізнатися, я теж виснажений, — сказав Гарньє. — Завтра будуть доповіді, промови й нескінченні запитання. Але це зачекає. Усе це... ну, я просто не можу...

Він безпорадно махнув рукою, похитуючи своєю аристократичною головою — мирна людина, яка тільки-но починала оговтуватися після кошмару насильства.

Тієї ночі Гарньє залишився в номері Ніка.

А Марі й Нік поділили її номер.

Зрештою, там були дві кімнати й ванна...

— Франсуа.

Нік миттєво прокинувся.

Марі лежала в згині його руки — тепла й м’яка, мов кішка.

За вікном Біг-Бен за вікном пробив четверту.

— Так?

— Я не сплю.

— Я теж.

— Можливо, нам варто щось із цим зробити.

— Можливо, варто.

І вони зробили. З легкою, радісною пристрастю — певні принаймні в одному: цього разу в них було завтра.