Глава 12. Зникнення дипломата Гарньє.

Посол Франції в ООН Жан-Люк Гарньє  прокинувся пізно наступного ранку у своєму дорогому трикімнатному люксі в лондонському «Рітц». Напередодні ввечері він відкинув усі пропозиції з охорони й ліг спати, залишивши суворий наказ: усіх відвідувачів спочатку встановлювати й оголошувати, перш ніж турбувати його.

Гарньє сів у ліжку, твердо вирішивши прочитати лондонську «Таймс» від першої сторінки до останньої ще до того, як бодай подумає про сніданок.

Він любив читати ранкову газету. Однією з розкошів становища високопоставленого державного службовця була саме можливість приділяти стільки часу й уваги поточним подіям. Це було частиною роботи — і дуже приємною частиною.

До останньої сторінки він так і не дійшов.

Гарньє миттєво забув про сніданок, побачивши ранкові заголовки. Новина повернула йому всі моторошні подробиці його власного дивного досвіду на борту реактивного лайнера з Нью-Йорка до Лондона.

ТРАГІЧНИЙ НЕЩАСНИЙ ВИПАДОК З ПОСЛОМ ФРАНЦІЇ У ВЕЛИКІЙ БРИТАНІЇ

ЛУЇ ДЕ ЖЮСЬЄ ПОТОНУВ У ВАННІ

Гарньє вискочив із ліжка й кинувся до телефону, набираючи Посольство. Йому відповів сухий, офіційний голос, який представився інспектором Скотленд-Ярду.

Дипломат Гарньє назвав себе.

— Але чому Скотленд-Ярд? Хіба це не був нещасний випадок?

Голос трохи пом’якшав. Жан-Люк Гарньє  був людиною, яку знали й поважали. Як і де Жюсьє, і саме тому вони там перебували. Жоден камінь не залишиться неперевернутим, жоден сумнів — без відповіді. Голос холодно переповів ті мізерні відомості, які були про смерть Посла Франції.

Жан-Люк Гарньє  роздратувався:

— Чому мене не повідомили раніше?

— Вибачте містер Гарньє, але я навіть не знав, що Ви у Лондоні, — вибачився інспектор.

Гарньє сказав, що розуміє й додав:

— Я залишатимусь в «Рітц», якщо будуть будь-які новини негайно повідомьте.

Він поклав слухавку.

Трохи згодом телефон задзвонив знову, і віце-консул вибачливим тоном розповів усе, що сам знав. Єдиною дивною обставиною було те, що де Жюсьє зазвичай приймав ванну вранці. Здавалося, він потонув за кілька годин до світанку. Фактично — пізно ввечері минулої ночі.

Наступну годину Гарньє провів, телефонуючи до лондонської штаб-квартири ООН, у Міністерство закордонних справ в Парижі, намагаючись отримати міжнародний захищений канал для дзвінка або до місії США в Нью-Йорку, або до головного офісу у Вашингтоні. Зрештою він скасував виклики й склав тексти двох повідомлень.

Франсуа Вотьє, той співробітник служби безпеки з літака, безумовно, знав, про що говорив. Власне, агент Секретної служби, який проводжав Гарньє у Парижі, теж попереджав його бути насторожі щодо будь-яких підозрілих дій — як у літаку, так і поза ним.

Між дзвінками Гарньє устиг прийняти душ і вдягтися.

Франсуа Вотьє... Так... Він і дівчина зупинилися в «Claridge's».

Гарньє підняв слухавку.

У номері Вотьє ніхто не відповідав. Як і в номері Марі Сен-Клер.

Дипломат Гарньє замовив через Room Service свій запізнілий сніданок.

Коли він вже закінчував із омлетом - подзвонили з рецепції, повідомивши про відвідувачів. Гарньє із подивом відчув, як пришвидшився його пульс і закалатало серце. Пальці ледь помітно тремтіли, коли він заговорив у слухавку.

— Хто це?

— Прізвище — Вотьє, містере Гарньє, — повідомив адміністратор «Рітц». — Франсуа Вотьє. І молода леді. Міс Марі Сен-Клер.

— А...

Гарньє відчув полегшення.

— Дайте мені поговорити з Вотьє.

Саме так і слід діяти, запевнив він себе. Ніколи нічого не приймати на віру.

У слухавці пролунав жвавий, добре поставлений голос, що відразу заговорив французькою.

— Bonjour, Monsieur Garnier. Це Франсуа Вотьє. Чи можемо ми переговорити з вами, мсьє?

— Вітаю мсьє Вотьє! Так, я теж намагався з вами зв’язатися. Будь ласка, піднімайтеся. О, дозвольте я повідомлю рецепцію.

Гарньє перейшов на англійську:

— Алло? Рецепція? Пропустіть, будь ласка нагору містера Вотьє та його супутницю. Thanks!

За кілька хвилин у двері впевнено постукали.

Гарньє почув жіночий сміх і низький чоловічий голос.

Засунувши білу хустинку до нагрудної кишені свого темно-синього костюма, дипломат швидко пройшов через вітальню до дверей. Перспектива побачити двох урядових агентів Франції була для нього величезним полегшенням. Гарньє був розумною й мужньою людиною, але зовсім не мав хисту до шпигунських ігор. Його власної надзвичайно складної роботи йому було більш ніж достатньо. Він вірив у фахівців так само, як вірив у себе.

Після того як він відчинив двері, у нього була лише секунда, щоб упізнати відвідувачів.

Лише секунда, щоб побачити високого вродливого чоловіка й привабливу жінку.

Це були не Франсуа Вотьє й не Марі Сен-Клер.

Гарньє не встиг навіть запротестувати — не те що покликати на допомогу. Двері зачинилися, а чиясь рука затиснула йому рота.

І тільки тоді дипломат раптом зрозумів, що поняття не має, як насправді звучить голос Франсуа Вотьє по телефону.

Гарньє беззвучно осів додолу, коли високий чоловік швидко вдарив його по голові важким чорним предметом.

Після цього посол Франції в ООН  Жан-Люк Гарньє  вже нічого не відчував.

***

— Не відповідає, — сказала Марі.

На її обличчі читалося здивування, коли вона поклала слухавку.

— Лише кілька хвилин тому лінія була зайнята — та й узагалі вона була зайнята весь ранок.

— Трясця! — вилаявся Нік. — Він кудись вийшов, і ми його проґавили. Дзвони в офіс ООН.

Він почав ходити по кімнаті.

Після майже смертельної вечірки Синьйора Авари на набережній вони зареєструвалися в старому розгалуженому готелі «Амбрелла» в районі Саутворк під іменами містера і місіс Дюпре із Страсбурга. Небажання помічника адміністратора впускати двох пошарпаних людей без багажу миттєво зникло, щойно він побачив гаманець, набитий американськими доларами.