Глава 11. Жахлива вечірка у підвалі.

«Неотруйно, мсьє Вотьє. Ефективний снодійний засіб, але не смертельний». 
Голос був найдивнішим із усіх, які Нік коли-небудь чув, — високий, металевий, схожий на писк дешевого транзисторного радіо. Він лунав ніби здалеку й водночас просто біля вуха; тут й не тут, у якомусь іншому вимірі. 
«Відкрийте очі. Ще дві хвилини — і я зрозумію, що ви прикидаєтесь».
Нік раптом розплющив очі, ніби мимоволі підкорившись наказовому тону цього дивного голосу. За одну мить він виринув із чорної криниці непритомності в реальність, де плечі й щиколотки палали нестерпним болем.
«Болю немає. Немає болю», — наказав Нік собі.
Але біль був. На мить — цілком реальний, і коліна мало не підігнулися. Відчуття було моторошне. Та ще більш моторошною виявилася картина перед ним.

Схоже, він перебував у якомусь підвалі. Світло єдиної лампочки без абажура кидало коло тьмяного сяйва на гнилі дошки стін, кам’яну підлогу й вкриті пліснявою бочки. З меблів тут були лише розхитаний стіл і два ненадійні на вигляд стільці. Ніхто ними не користувався. Повітря було сире, затхле, майже нестерпне.
У приміщенні було четверо людей.
Марі знаходилась за кілька метрів від нього. Її стан миттєво дав йому зрозуміти і його власний. Дівчина була голою. Її високе, гнучке тіло було прив’язане до однієї з балок, що підтримували стелю. Груба мотузка жорстоко врізався їй у тіло, притискаючи до шорсткого дерев’яного стовпа. Руки були заведені назад і розтягнуті на чомусь, схожому на поперечину, яку Нік погано бачив - здавалось, то був металевий прут, прикріплений до балки. Виходило, що вона фактично висіла на цьому пруті, з неприродно піднятими плечима, а зап’ястки були туго примотані до стовпа. Ноги ледве торкалися підлоги; щиколотки також були стягнуті тим самим жорстким мотуззям. Вона теж вже прийшла до тями й марно намагалася звільнитися. Нік бачив яскраво-червоні смуги на її м’якій мідно-золотавій шкірі там, де вона даремно рвалася проти болючих пут, і його охопила майже сліпа хвиля гніву. 
«Господи, невже було необхідно ще й зірвати з неї одяг?» - подумав Нік.
Він чудово уявляв, що вона зараз відчуває.
Фальцетний голос знову озвався:
— Леді — справжня тигриця, мсьє Вотьє. Але якщо ви захочете наслідувати поведінку тигра — перефразовуючи Шекспіра, — це ні до чого не приведе. Ваші пута, якщо вже на те пішло, ще надійніші за її.
Нік й сам це відчував. Холодна, волога шорсткість дерева за спиною, напружений розтяг рук і ніг, гострий укус мотузок — цього було більш ніж достатньо. Він примружився від сліпучого світла лампочки. Дві темні постаті поступово випливли з тіні, обрамлені сяйвом, без рис обличчя.
Нік ковтнув, намагаючись подолати нудотний присмак у роті й напад блювоти.
— Гадаю, Авара?
У підвалі порожньо й глухо пролунав високий, позбавлений гумору сміх. Одна з темних постатей ступила вперед і зупинилася просто під лампочкою. Світло впало їй на голову.
— Так. Я — Авара. Добре роздивіться мене, мсьє Вотьє. Й ви теж, прекрасна леді. Напийтеся досхочу виглядом мого обличчя. Бо це востаннє, коли ви його бачите. Усі, хто бодай раз бачив мене, давно мертві. За винятком, звісно, мого вірного Смока, який завжди поруч зі мною. 
Смок був лише невиразним силуетом за межами світлового кола.
Авара — легенда, примара, загадка — тепер стояв перед ними в безжальному світлі.
У цьому чоловікові, якого називали - «Синьйор Авара», не було нічого звичайного. Якщо Нік і мав за всі ці роки бодай якесь уявлення про нього, сформоване лиховісною славою цього імені, то тепер воно миттєво розсипалося під враженням від самої людини.
Авара був напрочуд симетричним чоловіком. Невисокий, чудово складений, компактний. Тіло — мов відлите за військовим шаблоном, як у прусського юнкера. У русі він, певно, нагадував би клин із сили та залізного самоконтролю. Але найбільше приковували увагу його обличчя та дивна права рука.
Обличчя Авари було блискучою кулею безволосих, безкровних рис — однокольоровою, гладкою маскою, наче відлитою у промисловому верстаті. Очі — вузькі щілини, за якими тліли тонкі, незбагненні озерця рідкого вогню. Ніс на округлому обличчі був маленький, майже не виступав над пласкими вилицями — тонко вирізьблений, бездоганно прямий. А під ним застиг величезний рот у постійній усмішці, який більше пасував би черепу. Частину обличчя Авара колись утратив у давній аварії, й відновити її повністю так і не вдалося. Окрім цієї жахливої усмішки, на обличчі не було жодного виразу — тільки застигла готовність стежити, чекати, бити. Голова, брови й повіки були абсолютно лисі. Зблизька це видовище було не з приємних.
Марі придушено видала якийсь звук, що у сирому підвалі відлунням повернувся назад, схожий на схлип. Постать на ім’я Смок повернулася до неї, піднімаючи руку, але Авара стримав його жестом своєї блискучої правої руки.
— Зачекай, Смоку.
Лампочка сипонула срібними відблисками по п’яти жорстких металевих пальцях, що імітували людську руку в усьому, окрім кольору й фактури. Пальці ворухнулися так, ніби в них були справжні м’язи, і рука опустилася.
— Леді має рацію, — сказав Авара. — Я не красень.
— Це я вже помітив, — сухо відповів Нік. — У вас є ще якісь питання до нас, окрім обговорення власної зовнішності?
Щілини очей Авари звузилися.
— Гарне запитання, мсьє Вотьє. Відповідь — у ваших власних руках. І мене цікавлять не лише імена, звання та службові номери. Я знаю, що ви — агенти, які успішно зірвали мої операції з літаками, змусивши мене шукати інший шлях. Але поки що я маю намір витягнути з вас усе, що можна. Усе, що у вас є.
Нелюдські очі ковзнули по тілу Ніка з недвозначним натяком.
— Я вже знаю достатньо, щоб запевнити вас: брехня вам не допоможе.
— Луї де Жюсьє, — гірко сказав Нік.
— Де Жюсьє, — спокійно погодився Авара.
— Посол — дурень, — сказав Нік. — І ми поводилися з ним як із дурнем. У нашій роботі немає жодної таємниці. Нам наказали сісти на певний рейс. Ми сіли. На цьому все. Якщо тут і була якась безглузда шпигунська мелодрама з агентами, званнями й номерами, то це вже його фантазії.
— Де Жюсьє й справді дурень, — люб’язно погодився Авара. — Мені завжди щастило знаходити дурнів на високих посадах, які ставлять гроші вище за патріотизм. І тепер його послуги більше не потрібні. Ваш уряд дивуватиметься, чому двоє його агентів зникли після контакту з ним. А я, певен, ви розумієте, не можу дозволити собі розслідування. Проте можу дозволити собі трохи часу з вами.
— Я вже сказав вам, — різко кинув Нік, — нам нічого розповідати. Де Жюсьє був ідіотом із шпигунськими байками в голові, балакучим і майже ні на що не здатним.
«Вожай» смикнув мотузки, вимовляючи слова з показним роздратуванням. Той, хто їх зв’язував, свою справу знав досконало.
— А я вже сказав вам, мсьє Вотьє, — я певен, це не ваше справжнє ім’я, але наразі згодиться, — що брехня нікуди вас не приведе.
Дивний механічний голос піднявся майже до вереску.
— Можливо, я не знаю про вас усього, але мені відомо, що ви працюєте на секретну службу й що вас послали шукати мене.
У Ніка блискавкою майнуло полегшення. Майже напевно Авара не чув ані про A.М.І.С., ані про Операцію «Гамма». Якусь мить Нік замислювався, скільки ж знав де Жюсьє. Судячи з їхньої зустрічі з ним — небагато. Судячи зі слів Авари — теж.
— Нас послали запобігти замаху й з’ясувати, хто віддав наказ. Тепер ми знаємо. Це був де Жюсьє. Саме він першим назвав ваше ім’я.
— Досить, мсьє Вотьє! Це не перший випадок, коли один із моїх планів було зірвано. У мене є свої люди і в Америці, і в Європі, й тут у Британії, які... але говорити зараз повинні ви.
Авара зі свистом втягнув повітря.
— Ви розповісте мені все, що чули або здогадалися про мої операції з підривом літаків — імена та плани ваших керівників. Ви скажете, чи є тут, у Лондоні, інші агенти, що працюють над тим самим завданням. А якщо ви, мсьє Вотьє, не захочете говорити — я певен, мадемуазель Сен-Клер заговорить.
Він різко розвернувся на підборах і поглянув на неї, широко роззявивши свій черепоподібний рот.
— О, звісно, — сказала Марі й розсміялася. — Діставайте блокнот стенографістки, і ми вам усе продиктуємо.
— Спокійніше, Марі, — застеріг Нік. Він почув у її голосі істеричні нотки. — Не дозволяй йому дістати тебе цією своєю маячнею.
— Ні, нехай говорить, — сказав Авара своїм порожнім, металевим голосом. — Її нерви починають здавати. Завжди добра ознака. Дуже красива жінка. Вона може виявитися надзвичайно корисною для невеличкої проблеми, яка в нас виникла. У Смока не було... скажімо так... справжнього задоволення від жінки з часів нашої маленької справи в Аргентині. Ви ж бачете, він дивовижний, мсьє Вотьє.
Авара повернувся до Ніка.
— Неймовірно мужній і дуже оригінальний у своїх методах. Жодних ніжних прийомів коханця — це не для нього. Він любить поводитися з жінками жорстоко. Рвати їх, калічити, шматувати. Це приносить йому величезне задоволення. І крики він теж обожнює. Розумієте, він створений так, немов бик, і всі жінки для нього – червона ганчірка. Не існує жінки, яка могла б... е-е... витримати його без певної кількості цілком нестерпного...
— Ти покидьок, Авара. Суцільний шмат лайна, — рівним голосом сказав Нік.
Він тримав себе в руках. Очі Маріі були хворобливо розширені, а шкіра на щелепах натягнулася.
— Це так ти втратив руку — базікаючи подібні гидоти?
Розсічений рот мало не розтягнувся в усмішці. Авара плавно ковзнув кілька кроків у бік Ніка. Світло лампочки лишилося в нього за спиною.
— Я радий, що ви про це запитали, мсьє Вотьє. Це зробила бомба. Необережне поводження, мушу визнати. Моя власна помилка. Рік тому. Друга бомба була значно вдалішою — ціль загинула. У трагедій теж бувають свої компенсації. Смок, наприклад, майже сліпий, але в темряві він безпомилковий. Хоча для нього темрява — майже завжди, але у багатьох речах він набагато ефективніший за будь-якого добре навченого нормального чоловіка. А щодо цієї руки — прошу, подивіться уважно.
П’ять штучних пальців різко випросталися й метнулися до Ніка. Раптом вони завмерли за кілька дюймів від його грудей. Пролунав клац — і сталося маленьке огидне диво. Вказівний палець подовжився. Сріблясте покриття відсунулося, і просто біля горла Ніка блиснув вузький сталевий клинок викидного ножа.
— Це лише одна з моїх п’яти видів зброї, — сказав Авара. — Інша — витончений маленький шип для очей, й зрозуміло, також для інших подібних речей. Третя — пристрій, якому позаздрив би сам Борджіа. Але я забираю у вас забагато часу. Я б із задоволенням показав більше, та нам пора переходити до справи. Негайно.
Зброя. Думки Ніка закрутилися вихором. Але Авара помітив зрадливий блиск у його очах.
— Так, мсьє Вотьє. Ми позбавили вас вашої чарівної колекції. Ми зі Смоком дуже ретельно обшукали і ваш одяг, і вас самих. Особливо Смок чудово вміє навпомацки досліджувати... е-е... місця, які я міг пропустити. Так, ми знайшли хитромудрий «Глок», цікавий німецький ніж, невеличку кульку, не кажучи вже про два маленькі ліхтарики. Ви боїтеся темряви, мсьє Вотьє?
Нік глянув на Марі.
Ніж-пилка для нігтів!
Її напружений вираз трохи пом’якшав, і вона ледве помітно кивнула та навіть підморгнула майже весело. Ага! Ось вам й Смок з його «чутливими» руками.
Авара продовжував говорити  саме говорив:
— Мушу зізнатися, кулька поставила нас у глухий кут. Що це таке?
— Сувенір, — сказав Нік. — Талісман на щастя.
— Ось як? І що це за талісман, якщо можна спитати?
— Новий сплав. Виготовлений у наших лабораторіях. На нього можна скинути десять тонн — і він не трісне. Просто дрібничка на згадку.
У нього почала зароджуватися одна ідея.
— Ви брешете, — легко зауважив Авара.
— Ну то, Лисий, — люб’язно втрутилася Марі, — чому б вам не дозволити Франсуа жбурнути її вам у голову й не подивитися, що виявиться підробкою?
Авара повернувся до неї. Його звужене тіло, куляста голова й смертоносна сталева рука здавалися надто потворними, щоб бути справжніми.
— Бачу, у вас є вогник, моя люба. Брайлю це сподобається.
— Розкажіть мені про Моралеса, — швидко втрутився Нік. — Покійний синьйор теж мав сталеву руку. Збіг?
Погляд Юди став тихо небезпечним.
— Звідки ви знаєте про Моралеса?
«Чи не помилився я?» — блискавично подумав Нік.
— Мене ж інструктували, звичайно. Мені сказали, що недавній вибух влаштував чоловік зі сталевою рукою і що я маю звертати увагу на щось подібне під час польоту. Саме так я й помітив того хлопця зі зламаною рукою, — невимушено додав він, намагаючись виглядати трохи самовдоволеним.
Аварв втупився в нього.
У сирому підвалі ставало дедалі важче дихати. Було очевидно, що їх тримають десь біля доків. Схоже, це було старе складське приміщення в підвалі, давно покинуте. Шофер з Посольства, мабуть, привіз їх кудись у район лондонських причалів — у лабіринт занедбаних сараїв і застарілих складів. Нік придушив хвилю безпорадності, що підіймалася в ньому. Він кинув ще один косий погляд на Марі. Недбало розкуйовджений локон темного волосся спадав їй на обличчя плече. Коротші пасма липли до чола й шиї.
Авара нарешті вирішив відповісти.
— Моралес, — безбарвно промовив він, — був людиною, яка зрадила не лише власний уряд, а й тих, хто щедро платив йому за цю зраду. Тобто мене. Він не був героєм, яким здавався. Публічно він виступав проти політики росіян та китайців, але своїми діями допомагав їм. На жаль, він зробив помилку, вирішивши, що може замінити мене. Яка зарозумілість. Тож ми підготували для нього винахідливий кінець. На жаль, бомба вибухнула на землі, а не в повітрі, як було задумано. Я не люблю подібних випадковостей, але загалом усе склалося досить вдало. Я сподівався одним пострілом убити двох птахів — там була одна надокучлива дівчина, яка заважала мені, — але маю всі підстави вважати, що й із нею вже розібралися.
Що це означало? Він отримав звістку від «Бержерона» чи ні?
— Без сумніву, вам і про це відомо, — завершив Юда з ледь помітною питальною інтонацією.
Нік проігнорував натяк.
— Отже, ви якось переконали його підірвати самого себе. Як вам це вдалося?
— Насправді все дуже просто. Добрий сеньйор Моралес вважав, що везе до вашої країни хитромудру бомбу, яку використають пізніше й у відповідному товаристві. Пристрій був, звісно, схований у його штучній кінцівці. Йому залишалося лише непомітно від’єднати руку — скажімо, під скатертиною банкетного столу — і тихенько піти за кілька хвилин до вибуху. Але ми його обдурили.
Куляста голова схилилася — чи то в удаваному соромі, чи то в зловтісі.
— Ми повідомили йому все, окрім часу вибуху. Він не знав, що носить вже активований заряд.
— Але й ви самі помилилися з часом вибуху. Отже, ваша синхронізація теж дала збій.
Авара безрадісно хихикнув.
— Не моя, мсьє Вотьє. Моїх найманців. Навіть найкращі плани можуть зіпсувати людські помилки. Нашого фахівця з... е-е... портативних вибухових пристроїв перевели на менш відповідальну роботу. Він забув врахувати різницю в часі. Щось пов’язане з цим ідіотським літнім часом, наскільки я зрозумів.
Це багато чого пояснювало. Але одне питання лишалося відкритим.
— А що з цими штучними руками — їх більше? Це що, своєрідна фірмова ознака?
Авара знову засміявся.
— Ви ставите надто багато запитань, мсьє Вотьє. Не розумію, яку користь, на вашу думку, це вам дасть. Але сама ідея доволі кумедна... На жаль, і Моралес, і я завдячуємо нашому спільному каліцтву лише примхам війни. Ми зустрілися рік тому в швейцарській клініці, куди обидва потрапили через складні й вузькоспеціалізовані операції — з ним трапився якийсь брудний нещасний випадок. Саме там я й завербував його. Але згодом він надто багато про себе уявив, як це завжди буває з по-справжньому дрібними людьми. Я навіть користувався його рукою замість нього! А тепер, мсьє Вотьє, я відповів на ваші питання. Тепер ваша черга. Скажіть: хто для вас «Бержерон»?
— Га?
Нік напружував м’язи ніг. Мотузки ніби трохи ослабли? З руками зробити щось було майже неможливо; прут під плечима практично унеможливлював будь-який корисний рух.
— Якщо не помиляюсь, щось пов’язане із метеорологією - механізм утворення опадів... Чи щось подібне?
Сталева рука блискавкою метнулася вперед і вдарила Ніка по обличчю.
— Людина на ім’я Бержерон. Хто він для вас?
Нік похитав головою, ніби прочищаючи її.
— Який саме Бержерон? Це поширене прізвище, я, наприклад, чув про канадського хокеїста – Патріса Бержерона?! 
— Той Бержерон із повідомлення, мсьє Вотьє. Того повідомлення, що передав вам посол де Жюсьє, пам’ятаєте? 
— А, так. Він же передав те просте повідомлення, чи не так?
— Передав. «Просте повідомлення» починалося так: БЕРЖЕРОН ПІДТВЕРДЖУЄ АВАРА БЕРЕ СРІБЛО СТАЛЕВОЮ РУКОЮ. Наскільки я розумію, ви вигадали для нашого дурнуватого пана Посла якесь дуже хитромудре пояснення.
— Там нічого особливого, — сказав Нік. — Бержерон — паризький оперативник, приватний детектив. Повідомлення достатньо зрозуміле.
Він насупився, ніби замислившись.
— Якщо подумати, можливо, пане Посол не зрозумів, що саме його підозрювали у зраді.
— І чому ж ви вирішили, що де Жюсьє «бере срібло сталевою рукою», мсьє Вотьє? Ви ж знаєте, що в посла немає сталевої руки.
Нік затримався з відповіддю на мить довше, ніж слід було.
— Це було попередження нам — що він уб’є, якщо зрозуміє, що ми його підозрюємо. «Сталь» означає ніж або...
— Досить, Вотьє. Ви тягнули час надто довго. А тепер почнете говорити те, що я хочу почути, — або Смок почне працювати по-справжньому. Можливо, я й не красень, але запевняю вас: мій напарник теж далекий від вигляду різдвяної листівки. Гадаю, леді вже ніяк не дочекається його роздивитися.
— Мені нічого вам сказати, — відповів Нік. — Ви й так усе знаєте.
— Хто ваші колеги?
— У нас немає колег. Ми просто продаємо свої послуги — так само, як і ви.
З потворного рота вирвалося щось схоже на хихотіння.
— Надто самовпевнене порівняння. Я певен, історія леді буде значно розсудливішою.
— Історія леді, — твердо сказав Нік, — буде точно такою ж, як і моя.
Авара повернувся до Марі — прекрасної й водночас беззахисної у своїй наготі.
— Ви ж говоритимете за себе, правда, моя люба? Зрештою, саме вашим тілом ваш галантний колега так легко жертвує заради своєї благородної справи. То чому б не розповісти мені правду, мадемуазель Марі? Можливо, тоді Смок завдасть вам не так багато болю.
— Можеш йти до пекла, — відповіла дівчина. — Я б не дала тобі навіть пушинки зі свого пупка. Немає ніякої історії. Є тільки твоя хвора одержимість.
Нік затамував подих. Вона сказала зайве.
Авара холодно подивився на неї.
— Як надзвичайно грубо.
Він перевів погляд із неї на Ніка, а потім назад. І раптом відступив у тінь, за межі світла, і його уривчастий, луною відбитий голос різко наказав:
— Смок!
У темряві щось важко заворушилося.
Нік напружився. Мотузки врізалися в роздерте тіло. Він помилявся — це було марно; ніщо не піддавалося. Марі теж приготувалася. Її струнке, гладеньке тіло випросталося в путах, підборіддя зухвало подалося вперед.
Смок вийшов на світло. Навіть Нік ледве стримав помітне здригання від огиди. Марі видала задушений стогін, який одразу ж придушила.
Смок був карикатурою на людину, блюзнірським перекрученням самої природи.
Він був дуже високий і дуже широкий у плечах. Плечі згорблені вперед, товсті коліна при ходьбі згиналися сильніше, ніж треба. Довгі руки закінчувалися величезними вузлуватими кистями. Обличчя було жахливо пооране віспинами й шрамами. На лобі й шиї випирали гнилуваті на вигляд нарости. Хворобливий вигляд шкіри надавав його неймовірному обличчю чогось повзучо-огидного. Не дивно, що Марі зойкнула.
Смок завмер, почувши звук. Містер Авара тихо захихотів.
— Бачиш, Смоку? Леді вже зачарована тобою.
Слуга запитально повернув голову до господаря.
— Так, можеш її забрати.
Створіння важко рушило вперед, простягаючи руки. Марі здригнулася. Руки поповзли по її тілу. Потім одна з них зникла в коричневих складках його звичайного костюма й з’явилася знову, тримаючи довгий ніж із зазубреним лезом. Нік побачив, як сліпий велетень швидко й вправно перерізав мотузки, що тримали руки Марі. Вона була майже паралізована страхом і відвернула обличчя від жаху, який, як їй здавалося, ось-ось мав настати.
Нік відкрив рота — і одразу закрив.
Марі підняла руки з болісної, схожої на розп’яття поперечини й тепер стояла майже вільна. Смок нахилив своє величезне тіло й перерізав мотузки на її ногах. Вузлуваті руки обхопили її тіло.
Нік відчував, як уважно стежить за ним Авара. Коли Смок торкнувся Джулі, Нік здригнувся і вибухнув:
— Припини це! Накажи йому припинити!
Авара лагідно прицмокнув язиком.
— І чому я маю це зробити, мсьє Вотьє?
— Ти переміг, чорт забирай! Змусь цю тварюку залишити її в спокої.
Авара схвально кивнув.
— Смоку!
Високий голос прошелестів підвалом.
— На сьогодні досить.
Велетень відпустив дівчину й поплентався назад у тінь, звідки з’явився. Із пальця Авари вискочив клинок.
— Без фокусів, мсьє Вотьє. Попереджаю вас. Я легко можу встромити ніж у леді — або знову віддати її голодному Смоку.
Марі осіла біля стовпа; її очі були затуманені, а тіло здригалося від тремтіння.
— Тепер скажіть мені те, що хотіли сказати. І подбайте про те, щоб я вам повірив, — глузливо кинув Авара.
— І як я можу бути певен у цьому? — крізь зуби процідив Нік. — Та й яка різниця? Що б я не сказав, вам однаково доведеться нас вбити. Але, можливо, ви підете разом із нами!
— Що саме ви маєте на увазі, Франсуа? Ви ж не заперечуєте, якщо я буду вас так звати?
Очі спалахнули холодним вогнем.
— Мені байдуже, я просто торгуюся, синьйор Авара. За швидку смерть. Для мене й для дівчини. Без болю й без вашого Смока. Пообіцяй це — і зроби так, щоб я повірив, — тоді я скажу тобі те, що ти хочеш знати.
— Ось як. Можливо, я неправильно вас оцінив, мсьє Вотьє. Гаразд, домовилися. Я отримую правдиву інформацію — ви з леді отримуєте L-пігулки. Я навіть залишу вас наодинці, поки вони подіють. Але не думайте тікати з цього підвалу. Вихід тут лише один, і ми його перекриємо.
Нік усміхнувся.
Очі Авари блиснули.
— Тепер ви говоритимете. І почнете з пояснення того, що мали на увазі, кажучи, що ми підемо разом із вами.
Марі ворухнулася й відкинула волосся з чола. Десь за яскравим колом світла, ковтаючи слину, чекав Смок. Нік окинув поглядом Авару через смердючий підвал.
— Ви граєте в покер, синьйор Авара?
— До чого тут це? — різко кинув Юда.
Нік дозволив усмішці стати ширшою.
— Та маленька кругла кулька. Вона вас зацікавила, чи не так?
Він помітив у очах Юди проблиск чогось схожого на розуміння.
— Я зараз скажу вам дещо, Юдо. І вам доведеться вирішити: або я просто тягну час, або в мене й справді є козир у рукаві. І ви маєте визначити, чи хочете ризикнути власним життям.
Він замовк. Авара не відводив від нього очей. Марі трохи випросталася.
— Продовжуйте, мсьє Вотьє.
— Продовжу. Але спершу скажіть — наскільки ретельно ви оглянули ту кульку й інші речі?
— Чому я маю вам це казати?
— Бо якщо ви не скажете мені й не розв’яжете мені руки та негайно не принесете ці речі сюди, то ні мені, ні леді не знадобляться L-пігулки. Як і вам із вашим красенем Смоком. Мушу сказати, вам дуже пощастило, коли ви мене обшукували, бо речі з таймерами іноді вибухають несподівано, чи не так, синьйор Авара? Особливо якщо поводитися з ними недостатньо обережно.
Мозок Ніка працював шалено.
Новий безіменний товариш Гастона й Ахілла? Срібляста кулька була не тим вибуховим пристроєм, який йому потрібен, а смертельно небезпечним газом, що залишав лише тридцять секунд на втечу.
Марі дивилася на нього. Й Авара теж.
— Які саме речі, мсьє Вотьє?
— Думаю, ви щось прогледіли.
— Пф! Прогледіли, Франсуа? Після того як ми забрали це у вас — яке це могло мати значення? Я ж сказав вам, що кулька не піддалася нашим спробам. Звісно, я не став її розбирати. У мене вже вибухали речі в руках.
«Добре. Отже, можливо, він таки не перевірив» - подумав Нік.
— Одна з тих дрібничок — бомба, — майже мрійливо сказав він. — Вона працює на комбінації, яку ви розгадували б місяцями. Я встановлюю її щоранку, коли прокидаюся, а потім ще раз після обіду. Але кожні вісім годин я мушу відключати механізм. Зараз я вже втратив лік часу, але якщо не перезапустити маленький механізм...
Нік промовисто знизав плечима.
Авара різко й пронизливо розсміявся.
— Маленький? Авжеж, мусить бути маленький. Ви серйозно сподіваєтеся, що я повірю в цю вигадку?
— Я ж казав, — спокійно відповів Нік. — Це покер. Що ви втрачаєте, якщо перевірите? П’ять хвилин?
Він зневажливо скривився.
— Й лише ви можете впоратися з цією річчю?
Авара загрозливо наблизився.
— Думаю, вам краще сказати мені комбінацію.
— Ви знаєте, що я цього не зроблю. А поки ви намагатиметеся мене переконати, може стати вже запізно.
Моторошний сміх знову пролунав підвалом.
— Непоганий покер. Отже, наш невинний мсьє Вотьє — не просто агент на дріб’язковому завданні. Він — ходячий арсенал науково-фантастичних пристроїв. Справді, Франсуа...
— А в мене попереду ціла вічність, — рівно сказав Нік.
Авара замислився.
Серед людей, які живуть небезпечним життям, навіть самий неймовірний блеф вартий перевірки. Але це був Авара — не новачок у грі з високими ставками шпигунства. Серце Ніка шалено калатало, попри весь його залізний самоконтроль.
— Смоку. Принеси речі мсьє Вотьє.
Велетень рохнув і поплентався в темряву. Нік чув якийсь рух у глибині підвалу. За кілька секунд Брайль повернувся, несучи металеву коробку без кришки. Він подав її Аварі так прямо, ніби бачив його. Синьйор Авара щось тихо муркнув у горлі, і Смок безшумно відійшов назад.
Авара навис над Ніком, простягнувши сталеву руку. Знову клацнуло.
Клинок-вказівний палець ковзнув уздовж грубого мотуззя, яким були зв’язані руки Ніка. Він відчув, як пута впали. Потім повільно зняв руки з поперечини й опустив їх уздовж тіла. Проклята кров почала потроху повертатися в затерплі м’язи.
— Можете потягнутися, — сказав Авара. — Й не більше.
Нік відсунув верхню частину тіла від сирої дерев’яної балки.
— Досить. Один хибний рух — і я випущу вам кишки. А тоді ми зі Смоком разом займемося леді.
Він усміхнувся диявольською усмішкою.
— Запам’ятайте це, моя люба, якщо вам заманеться поворухнутися. Ваш коханець усе ще чекає. Тож без героїзму, будь ласка.
Від Марі долинув тихий схлип. Вона зіщулилася біля балки.
— Ми домовилися, Авара, — холодно сказав Нік. — Ще одна погроза — і забудь про те, що в коробці. Швидка смерть для двох або для всіх нас. Ось і весь твій вибір.
Авара задумливо подивився в коробку. Нік непомітно розминав руки. От якби ще звільнити ноги... Він глянув на Марі. Здавалося, щось у ній померло.
Сталева рука Юди порилася в коробці, підняла Гастона за спускову скобу й кинула на підлогу. Пістолет загримів по сирому камінню, поза досяжністю Ніка. Потім настала черга Ахілла — його відкинули як дрібницю. Авара клацнув язиком і водночас підняв обидва маленькі ліхтарики — «олівець» і брелок.
— Обережніше! — різко кинув Нік. — Більше нічого не кидайте.
Рука завмерла. Вперше Авара виглядав здивованим.
— Я не збираюся викидати кульку, мсьє Вотьє.
Він поклав ліхтарики назад, а потім іншою рукою підняв слизького П’єра. Підніс його до світла, оцінюючи поглядом. Без слова простягнув Нікові.
Нік легко взяв сріблясту кульку правою рукою й недбало перекинув його з долоні в долоню.
— Сувенір, як я вже казав, Авара, — легко мовив він.
— Не грайтеся зі мною, Франсуа, — голос Авари став тонким, мов крига. — Ця штука — бомба чи ні?
— На жаль, ні, — задумливо відповів Нік, перебираючи кулю пальцями. — Ось, потримайте її.
Нік недбало кинув кульку просто в руку зі штик-ножем. Авара відсахнувся й жбурнув її геть, ніби гримучу змію. Кулька вдарилася об стіну, відскочила, покотилася й завмерла. Нік підняв брови, гаряче молячись, щоб удар не привів її в дію.
— Навіщо ви це зробили? Я ж сказав — це просто сувенір. Дуже неприємний сувенір, правда, і що довше він контактує з цією сирою підлогою, то неприємнішим стає. А тепер дайте мені ліхтарик.
— Що в цій кульці, Франсуа?! — верескнув високий голос.
— Забудьте про це! — гаркнув у відповідь Нік. — Це не те, про що я говорив. Дайте мені ліхтарик!
— Смоку! Знайди цю штуку й позбудься її.
У темряві знову почулося човгання Брайля. Краєм ока Нік побачив, як Марі раптом ожила й потягнулася до свого розпатланого волосся. Її рука витягла сріблястий блиск і швидко опустилася вздовж тіла. Смок навпомацки нишпорив у своїй вічній темряві.
— Тепер, Франсуа...
Авара повернувся до нього й легенько провів лезом по грудях Ніка. На шкірі залишилася вузька біла смужка, яка швидко наливалася червоним. Авара дивився на неї із задоволенням.
— У тебе в руках цокає бомба з таймером, — крізь зуби виплюнув Нік. — Хочеш померти — помирай. Мене це влаштовує.
Не зводячи очей із Ніка, Авара поліз у металеву коробку.
— Не той — брелок.
Авара витягнув брелок. Потім поставив коробку на підлогу й передав маленький ліхтарик Нікові.
— З мене досить твоїх трюків, Франсуа, — прошипів він. — Якщо це твоя смертельна іграшка — вимкни її.
Смок, важко ступаючи, повернувся з кінця приміщення, тримаючи у руках щось маленьке.
Двері, подумав Нік. Або хоча б вікно.
— Це зовсім не мій трюк, — сказав Нік, підносячи маленький пристрій до вуха. — Це ваша помилка.
— Продовжуй. Дай мені побачити, чим закінчиться твій блеф.
Авара намагався стримати голос.
— Було б цікаво дізнатися, чи може така маленька річ містити достатньо вибухівки, щоб убити, не кажучи вже про таймер. Якщо ти брешеш — жодних L-пігулок вам обом. Смок зробить із леді все, що забажає, а ти розкажеш мені все, що я хочу знати.
У кінці підвалу щось грюкнуло.
Ланцюжок тримався на гвинтовому кріпленні. Нік почав дуже, дуже повільно його відкручувати.
— Продовжуйте, мсьє Вотьє, інакше я для переконливості спряму́ю свій палець у праву грудь леді. Вона стікатиме кров’ю у вас на очах.
Нік обертав гвинтик. Повільно, дуже повільно.
— Попереджаю вас. Обережніше — але швидше!
Сталевий палець завис перед шовковистими грудьми Марі. Нік відчув, як гвинт вийшов із різьби.
— Зараз, — шипляче сказав Авара, — або мій палець її поцілує.
Нік підвів на нього очі.
— Ніякого «зараз» немає, — сумно сказав він. — Немає ні таймера, ні бомби.
Юда відсмикнув руку від Марі й втупився в обличчя Ніка.
Нік висмикнув чеку.
— Зрештою, це лише ліхтарик.
Він жбурнув його Аварі в обличчя й кинувся назад, закричавши:
— За стовп, Джулі!
Авара інстинктивно підняв свою механічну руку й відскочив із нелюдським криком. Пролунав оглушливий вибух — а потім... руки більше не було.
Він впав. Смок із риком вискочив із тіні.
Нік рвонувся вгору, лаючи ремені, що стягували йому ноги. Марі вискочила з-за балки зі сріблястим ножем у руці. Смок загримів за нею. Її тонке лезо блискавично розсікло мотузки — і Нік був вільний.
— Біжи! Просто біжи!
Він штовхнув її. Вона обігнула балку й пронизливо скрикнула. Смок кинувся за нею.
Кров струменіла по обличчю Авари. Нік упав на одне коліно, схопив Гастона й Ахілла та кинувся до Авари. Неймовірно, але той уже підіймався на ноги. Його здорова рука вдарила Ніка. Куляста голова метнулася вперед, мов атакуюча змія, і врізалася йому в груди. Нік щосили вдарив ногою. Авара знову впав, верескнувши:
— Смоку!
Погоня в темряві припинилася. Смок із горилячим ревом — сумішшю кровожерливості й тупої люті — рвонув назад у коло світла. Авара знову підводився.
Нік затиснув Ахілла зубами, а його палець уже тиснув на спуск.
Смок заревів від болю, але не зупинився. Авара схопив порожню металеву коробку й жбурнув її через підвал. Пролунав гучний тріск і сипонули іскри — лампочка розлетілася.
Підвал занурився у темряву. Нік знову відчайдушно натиснув на гачок. За мить почувся шалений крик Смока. Ще одна куля Гастона влучила в ціль. Але інерція його шаленого ривка несла здоровила вперед, мов некеровану бочку, прямо на Ніка. Він полетів на підлогу, наче кегля в боулінгу, а вузлуваті пальці Смока вже рвалися до його горла.
Здоровило помирав, але не послабив хватку. Краєм свідомості Нік уловив шарудіння в дальньому кінці підвалу. Глухий удар, пронизливе гарчання, грюкіт падаючого тіла й жіночий вереск. Щось дзенькнуло й грюкнуло.
«Марі?.. Авара?..»
Але часу рахувати голови не було. Могутні пальці Смока палили йому горло. Нік випустив Гастона на підлогу й виплюнув Ахілла в руку, тоді як другою рукою вчепився в товсту шию Смока. Він стиснув її й штовхнув угору. Гостре як бритва лезо вп’ялося в живіт здоровила. Смок хрипко гавкнув. Нік зробив рвучкий розтинаючий рух смертоносним Ахілом по навислій над ним туші. Тіло обм’якло. Пролунав булькаючий звук, хрипке передсмертне клекотіння, потім — гарячий смердючий подих. Велетенські руки розтиснулися.
Нік повернув голову, жадібно ковтаючи повітря, а тоді вивалився з-під мертвого тіла Смока. Над підвалом повисла тиша.
Він побачив голову Марі в мерехтливому світлі власної запальнички.
— Він утік, — прошепотіла дівчина. — Я намагалася його зупинити. Він вилетів звідси як навіжений. Може, й нам варто забиратися?
Нік потягнувся до неї й торкнувся її щоки.
— Марі... Дівчинка моя... Ти в порядку?
Вона раптом міцно схопила його за руки. Її пройняло тремтіння, стримуючи яке дівчина пробелькотіла:
— Ніколи в житті не почувалася краще. А тепер ми можемо забратися звідси?
Мерехтливе світло показало кривавий слід, що тягнувся до люка на рівні вулиці.
Нік раптом завмер.
— Господи! Куди цей покидьок подів наш одяг?