Глава 8. Найулюбленіша шпигунка Марі Сен-Клер.

Довге тремтливе зітхання зірвалося з її напіврозтулених вуст. Невеличка купа одягу лежала забутою на підлозі. Тьмяні спогади Ніколя про графиню Едмонду де Пюже-Ростан розтанули, підхоплені крилами нового й глибшого почуття. Пружні стегна так близько до нього рухалися в ритмічному танці — віддаючи й приймаючи, здіймаючись й падаючи, припливаючи й відступаючи.

Вузька армійська розкладачка стала пристановищем насолоди, а затемнена кімната — сплавом несподіваних і чарівних відчуттів. Двоє людей, які жили лише цією миттю, кохалися без стриму й сорому. Ніколя Шугай, що перетворився тут на Франсуа Вотьє, відчував, як кожен напружений нерв його тіла підкоряється плинній красі Марі та нескінченній, швидкоплинній миті часу.

Вона щось шепотіла йому раз чи двічі — уривчасто, задихаючись, але слова її були сповнені того змісту, який так красномовно висловлювало її тіло. Він відповідав їй тихим шепотом — словами чи без слів — і притискав до себе її гнучке, пружне тіло, а його могутні м’язи ставали знаряддям насолоди. Вона стогнала — але не від болю. Легенько торкнулася його вуха гострими зубами й прошепотіла щось бездиханно. Темрява розпалася на безліч окремих променів тепла, які зливалися в чорному просторі й спалахували полум’ям. Їхні почуття кружляли в спільності висхідного щастя. На кілька коротких екстатичних митей усі складові іншого світу — креслення підриву залізничного поїзда чи інструкція з розбирання «сорок п’ятого» — втратили будь-яке значення. Вони належали іншому виміру життя, не тому, що пульсувало між ними зараз. Чоловік і Жінка злилися воєдино. Їхні серця й думки спалахували феєрверками почуттів. Обоє, як одне ціле, відчули могутній приплив прекрасного звільнення.

— Франсуа… Ах… Франсуа…  — і тихе зітхання.

— Марі… моя єдина й найулюбленіша шпигунка.

Вони разом засміялися в темряві — спокійним і щасливим сміхом.

— Франсуа Вотьє, як тебе насправді звати?

— Марі Сен-Клер, а тебе?

Вона засміялася.

— Гаразд, не буду випитувати.

Кава вже охолола, але все одно здавалася чудовою. Вони сиділи поруч у темряві, обіймаючи один одного на вузькій армійській розкладачці в кімнаті, яка вже не здавалася ні порожньою, ні похмурою.

За хвилину він запитав:

— Хочеться спати?

— Анітрохи. Ніколи ще не була менш сонною.

— Чудово. Бо в нас є трохи домашнього завдання, про яке я якось забув через нагальніші справи.

Марі ліниво глянула на нього.

— Наприклад?

— Бомби. Їхні причини й наслідки. Може, зараз не найкращий час про це говорити, але іншого шансу в нас може не бути. Ти багато знаєш про підривну справу?

Найтемніша пляма темряви ворухнулася — вона похитала головою. Вона радше відчувала, ніж бачила, компактну й пружну постать поруч.

— Три тижні навчання кілька років - короткий інтенсивний курс, яким мені так і не довелося скористатися. А відтоді, певно, багато що змінилося.

Нік зробив ковток холодної кави й продовжив:

— Переважно нові варіації на старі теми. У рейсі AF1168 тобі доведеться знати, на що звертати увагу. І не забувати про сталеві руки та валізи, які вибухають серед ночі.

— Або вдень, — нагадала вона. — Усе це траплялося вдень. І завтра буде новий день.

— Але не останній для нас, якщо будемо обережні. Нещодавно А.М.І.С. створила цілий арсенал підривних пристроїв. Вони й досі біса ефективні — зроблені спеціально для шпигунства та його молодшого брата, диверсій. Чула коли-небудь про штуки на кшталт «Тітонька Джамали», «Джміль», «Флеш» чи «Вереск»?

— Рослина, гра, комаха, млинець? Чи як? Я взагалі-то по іншій справі?!

— Отже, не чула, — спокійно сказав Нік. — Кожна з них — маленька перлина зі шпигунського арсеналу. Ти, без сумніву, особа всебічно розвинена, але…

Ніколя почав описувати макіавеллівські пристрої, з якими стикався за своє насичене життя.

«Тітонька Джамала» — невинний на вигляд диявол із руйнівною силою тротилу — виглядала як звичайне борошно, яке можна було замішувати, давати йому підходити й навіть випікати як хліб. Навіть зволожене, воно не втрачало своїх властивостей.

«Джміль» був кишеньковим пістолетом завдовжки три дюйми й завширшки півдюйма, схожим на короткий автоматичний олівець. Усередині містився патрон двадцять другого калібру, який спрацьовував від маленького важільця збоку. Досить було натиснути його нігтем — і можна було вбити людину.

«Флеш» являв собою магнітний пристрій із фотоелементом. Щоб цей підступний гаджет вибухнув, досить було раптово позбавити його світла — наприклад, коли потяг входив у тунель. Фотоелемент реагував на темряву й запускав вибухівку.

«Вереск» була радше приманкою, ніж зброєю: верескливий піротехнічний пристрій, який здіймав такий галас, що агент міг створити відволікаючий маневр де завгодно, поки справжні події розгорталися зовсім в іншому місці.

У каталозі А.М.І.С. існувало чимало й інших хитромудрих пристроїв. Нік докладно описував їх один за одним, а Марі уважно слухала. Ставало дедалі очевидніше: рейс AF1168 вимагатиме надзвичайної пильності.

— Ось, власне, і все, — закінчив Нік. — Можуть існувати нові модифікації, але це основа основ. Ну що, не передумала летіти?

— Не передумала б, навіть якби могла, — тихо відповіла вона. — Я бачила Жан-Люка Гарньє в ООН. Мені б дуже не хотілося втратити його.

— Саме тому нам доведеться не змикати очей ні на хвилину, — сказав Нік. — До речі, у тебе є зброя?

— Ще й яка. Але після всього, що ти розповів, я почуваюся "Червоним капелюшком" в темному лісі… У мене є маленький дорожній годинник-граната — дуже зручна річ для тумбочки в незнайомих місцях. Є крихітний «двадцять п’ятий», замаскований під запальничку. Й пилочка для нігтів із толедської сталі, гостра як бритва. Щоправда, скористатися нею мені довелося лише один раз.

У темряві Нік відчув, як вона здригнулася, а потім запитала:

— А в тебе?

Він засміявся.