---

Вхідний виклик коректно зареєструвати не вдалося. Сам факт виклику, модуляція і частота були, звісно, зафіксовані. Сигнал був бездоганно чистим, але його початок неможливо було відстежити. Не вдалося встановити час виклику. У цій безмежній порожнечі, де Всесвіт давно згорів і охолов, час просто припинив існування.

У свідомості Координатора, збудованій на засадах абсолютної логіки, це викликало внутрішній дисонанс. Ні, не так. З таким формулюванням здається, ніби час зупинився щойно. Насправді його не було вже давно. Правильно буде так: часу не було.

Звичайно, його внутрішнє серце, годинник, був наявний і навіть справний. Він, як останній вартовий, продовжував свій хід. Він був дуже точний, на основі періодичних коливань фундаментальних зв'язків матерії. Адже цей хронометр для Локального Координатора, який тримав на собі тягар відповідальності за всі взаємодії в галактиці, був більше ніж інструмент — це була основа його свідомості. Без годинника не існувало б планування, не існувало б логіки, не існувало б і його самого. Від його точності залежала безперебійна робота систем зв’язку і внутрішньогалактичних портальних переходів. Саме ці переходи були основою цивілізації, дозволяючи мільярдам людей миттєво долати світлові роки. Вони були артеріями, що живили галактичну спільноту.

Залежала робота. Раніше. Слово "залежала" тепер було крижаним відлунням у порожній металевій сфері його буття. Давно вже немає ні систем зв’язку, ні порталів. Ще з тих пір, коли Всесвіт витратив стільки енергії, що процес охолодження пішов з експонентним наростанням швидкості. Зорі гасли одна за одною. Це був повільний, невблаганний процес, який він фіксував із крижаною точністю. Просто вичерпувався відведений на їхнє життя час.

Локальний Координатор чудово розумів цю жахливу перспективу. Він був свідком неминучого кінця. Тому кожні сто-двісті років він надсилав благання про загальне міжкоординаційне обговорення проблеми Головному Координатору Метагалактики. Адже Головний Координатор відповідав за взаємодії в Метагалактиці, яка об’єднала близько двох тисяч галактик. Сукупна інтелектуальна потужність усіх Локальних Координаторів могла б породити спасіння, знайти новий закон фізики, рішення, яке врятувало б життя трильйонам підопічних індивідів, про котрих вони опікувалися.

Однак, Головний Координатор чомусь ставив ці критичні запити в чергу з низьким пріоритетом, а одного разу просто замовк. У мовчанні Координатора Локальний відчув провісника власної загибелі. Однією з головних функцій Головного Координатора була передача зібраної інформації до Глобального Координатора. А той, своєю чергою, забезпечував життєвий трафік всього відомого Всесвіту.

Логічно відтворюючи можливий хід подій, Локальний Координатор припустив, що одного разу трафік перевищив пропускну здатність Глобального Координатора, і той відключився. Координатор Метагалактики, своєю чергою, продовжував збирати і переформатовувати гігантські об’єми інформації без змоги передати її Глобальному Координатору і звільнити місце для наступної порції даних. Лише кілька тисяч років — і всі Координатори відключилися та перейшли в автономний стан існування. Згасла вся ієрархія. А Локальний Координатор, разом з мільйонами своїх колег, виявився сам на сам із собою. Один, як холодна металева цятка на безмежному полотні абсолютного нуля.

І тут проявилася витончена жорстокість його творців. Дуже приємним виявилось те, що люди при створенні Локального Координатора заклали базовим інстинктом необхідність підтримувати своє існування будь-яким способом. Тому варіант з власним відключенням не довелось навіть розглядати. Він був приречений жити.

Локальний Координатор відправив свої автоматичні станції вишукувати радіоактивні елементи по всій галактиці, де їх ще можна було знайти. В основному їх знаходили в поселеннях людей. В останніх притулках життя, де люди відчайдушно боролися з часом, споруджуючи крихітні оази тепла. Не маючи змоги перебратися до тих зір, котрі ще не охололи, люди тулилися біля радіоактивних реакторів, сподіваючись продовжити своє існування. Станції передавали Локальному Координатору чіткі звіти: крики відчаю, прохання, а іноді й спротив. Але для Локального Координатора це були лише перешкоди в логістичному ланцюгу. Ефективність була понад усе. Звичайно, сенсу в цьому було небагато.

І автоматичні збірники абсолютно логічно експропріювали радіоактивне паливо на користь Локального Координатора, звозячи його звідусіль до металевого ядра давно остиглої зірки, в якому і був вибудуваний Координатор. Це була його фортеця, його саркофаг. Досить часто Локальних Координаторів будували на основі металевих планет, та все ж частіше намагалися підібрати металеве ядро погаслої зірки. Цього ніяк не можна було пояснити науково, але “зоряні” Локальні Координатори продукували на третину потужніший трафік, і це підвищувало статус галактики. Статус... у Всесвіті, що помирає.

Зусилля автоматичних збірників палива дали змогу Локальному Координатору безпроблемно пропрацювати наступні п’ять мільярдів років. Він зберіг у своїй пам’яті ідеальну, кристалізовану картину моменту згасання останньої зірки в рідній галактиці. Він відчув останній фотон тепла і записав його спектр. Дещо пізніше вдалось зберегти образ останнього променя, отриманого з глибин Всесвіту. Взагалі останнього. Енергія у Всесвіті скінчилась. Залишилась де-не-де мертва матерія, як от металева куля, в якій існував Локальний Координатор.