Для чого відьмі пірʼїна

Я задовбала Гугл, чат Джіпіті і навіть місцеві бібліотеки тим клятим пірʼям.  За два тижні мене вже шарахалися: все езотеричне комʼюніті міста Ф., привокзальні ворожки-шахрайки, найвідоміші продавці «справжніх» мінералів а-ля Алі Експрес і навіть Зинаїда Павлівна. В неї я теж наважилася спитати, чи не знає вона бува, для чого відьмі пірʼїна. Змірявши нас із Фенрі промовистим інквізиторським поглядом, бабуська відповіла, що то великий гріх, і час їй уже поговорити з орендодавцем.

Про страшне чаклунство, очевидно, і собаку розміром з корову, втім гадаю, нічого з того не вийде. Орендодавець — мій університетський товариш-розбишака Мітька з гірського села Вільховина, що значно північніше звідси. Цю халупенцію він чесно виграв в карти ще на третьому курсі, і вона йому зараз ні в кут, ні в двері. Мітька мандрує світами, живучи своє найкраще життя, валандаючись за спідницями, граючи у всі можливі азартні ігри і раз по раз втікаючи від чоловіків своїх незчисленних «подруг» і «друзів».

Ми попервах жили тут удвох, доки зручно було добиратися на навчання, а коли Дімітара (як хлопчина себе представляв у поважних колах) покликали пригоди, я отримала великодушну пропозицію залишатися стільки, скільки захочу.

І от не скажеш, що вже восьмий рік я дуже хочу жити в прогнилій однушці старої бетонки, але маємо те, що маємо. Грошей він з мене не бере, раз на пів року може скинути у Вотсапі емодзі з дельфіном і фото засмаглої мармизи з курортної вілли у чергових сонячних єбенях. Наразі Мітька не дається чути місяців зо вісім, і я збрешу, якщо скажу, що це сильно мене бентежить. Бентежить хіба те, що я не маю жодних документів на цю хату в разі якоїсь оказії, втім поки вдається не мастити собі цим голову. Часом «просто не думати» — найкраща з можливих стратегій.

Про пірʼїну ж не думати не виходило зовсім. Вона лежала на імпровізованому вівтарі  в мене перед очима цілісінькими днями і поволі зводила з глузду.

Перо — це матеріалізований принцип повітря. Повітря у магічних системах означає: дух, розум, думку, інформацію, свідомість, слово.

«Символ переносу знання з невидимого у видиме.»

«Атрибут богів знання.»

«Символ поезії.»

«На суді Осіріса серце людини зважували проти пера Маат — богині істини, порядку, космічного балансу. Якщо серце важче — воно сповнене брехні, страху, его, хаосу.»

«У кельтській друїдичній традиції перо — знак бардів, віщунів, посланців між світами, хранителів знання. Використовувалося у ритуалах пророкування, медитативних практиках, посвятах.»

«У багатьох шаманських традиціях перо використовується для очищення аури, «змітання» негативу, переносу хвороби з тіла, супроводу духів, відкриття шляху у змінені стани свідомості.»

«В індіанських культурах Америки перо — знак благословення духів. Орлине перо означало мудрість, зір зверху, бачення великої картини, контакт із Великим Духом.»

«Античність. У Гермеса — крилаті сандалі і шолом: пір’я тут = швидкість думки, передача знань, послання. У Афіни — сова, відтак перо = нічна мудрість, бачення крізь темряву.»

«В алхімії та герметизмі перо = принцип леткості. Етап sublimatio — підйом матерії в дух. Це розчинення важких структур і звільнення від грубої фіксації.»

— Ну і як я маю обрати з усіх цих значень? Моʼ конкретизувати, що це перо від бога брехні? — питаю у пса поруч.

Сьогодні вряди-годи ми з Фенріром прямуємо у пристойне місце. В нішевий ресторан «Нявка» на зустріч з моїм давнім знайомим — Сергієм.

Несподіване рандеву, бо востаннє ми бачилися три роки тому. Чоловік зателефонував вчора ввечері, повідомив, що сьогодні буде в місті, й запропонував погомоніти за вечерею. Може, Сергій і не шарить у скандинавській магії, зате непогано тямить у філософії і загалом є начитаною та підкованою у багатьох сферах людиною. Принаймні був три роки тому. Дивно сподіватися, що він знає про пера більше, ніж опрацьовані мною джерела, втім чомусь я все одно сподіваюсь.

Сергію 40, колишній слідчий, кілька років перебував у розшуку, тоді все замʼяли. Зараз працює медійником у столиці на компанію, що фінансується корумпованими провладними особами. Його це аж ніяк не псує чи то тому, що я за свої 28 літ встигла втратити будь-які моральні принципи, чи то тому, що… Дійсно не псує. Класний мужик. Надійний, ґречний, глибокий, тямить у мистецтві й музиці, має під два метри росту, широкі плечі і як належить всім чоловікам його типажу — довгу драматичну історію.

Я спершу трохи вагалася, варто йти чи ні, але потім подивилася на своє відображення у вікні: бліда, аж прозора, з приреченими чорними очима, в яких уже й значків не видно — і вирішила, що варто. Дістала темно-зелену сукню доісторичних часів з дальньої полиці. Вона не пахла нічим, як і все в цьому домі, бо я не люблю ні яскравих парфумів, ні солодкавих ополіскувачів для прання. Куплена колись «на потім» мрійливим дівчиськом, що звикло носити подерті джинси, кросівки і незмінний невибагливий оверсайз. Що ж, схоже «потім» настало.

Фенрі спостерігав за моїми виряджаннями із глибоким осудом.

— Тільки не починай, — попереджаю. — Нам у людське місце. Там не можна ходити, як чудовисько!

Вовк демонстративно сів, заклавши лапи, і відвернув морду до стіни. Нашийник тим часом лежав на столі, мов артефакт первісного сорому. Темна шкіра, проста металева пряжка, без жодних цяцьок чи гламурних стразів. Повідець — міцний, надійний, явно розрахований на коней, а не на домашніх улюбленців. Цілком пристойно виглядає, навіть стильно! Нічого писком крутити!

— Або це, або сидиш удома й охороняєш Зинаїду Павлівну, — спокійно кажу.

Фенрі глибоко зітхнув, так, що затремтіли шибки, підвівся, підійшов і схилив голову. Мовляв, давай уже. Ганьба так ганьба.

Поки я намагалася застебнути пряжку на його шиї, він кілька разів хитро вислизав, обертаючись димом, тінню, клубком шерсті, який раптово опинявся на шафі, у ванній або за моєю спиною. На шостій спробі я пригрозила, що куплю йому рожевий повідець з дзвіночками і такий самий намордник. Спрацювало.