ЗМІНА СТРАТЕГІЇ

 [ Книга задумувалась , як не пов'язані між собою "записки з практики", але я так бачу, що вона плавно переростає у цілісну  сюжетну історію. Ставлю жанр "фанфік", бо частково використовую ім'я та образ Тома Хідлстона. Той, хто хоче знайти в тексті реальні окультно-філософські підказки для магічного розвитку — знайде. Той, хто просто кайфує від персонажів і їхніх пригод, теж не залишиться розчарованим. Приємної мандрівки, друзі! ]

Коли у зйомну однушку сирої, прогнилої наскрізь бетонки тебе на руках заносить Том Хідлстон, годі й сподіватися на адекватну реакцію місцевих.

— Слава Ісу! А що таке, зомліла? — вистрибнула з-за рогу Зинаїда Павлівна — Шерлок Холмс, моя сусідка і місцеве сарафанне радіо за сумісництвом. Мала би ще Хрущова пам'ятати. 

— Вона завжди слабувала, якась зелена аж ходила, — не вгавала жвава на свій вік повнотіла жінка років вісімдесяти. — А то все телефони, все ті ваші ґаджети і погане харчування! 

 Судячи з мовчанки у відповідь, бог брехні її ігнорував. 

 — Хоч жива, юначе? Ти мене чуєш взагалі? Як не виховано... — дріботіла за нами сходовою кліткою аж до самої квартири.

Я будучи в напівпритомному стані пробурмотіла щось схоже на "Доброго ранку, Зинаїдо Павлівно".

— Тьху! Ото молодь пішла! Срамота! — в прямому сенсі слова плюнула нам вслід бабуська, перш ніж Локі встиг зачинити двері ногою.

Руки йотуна все ще займала ноша, що кілька годин тому врятувала його вовка з несусвітних єбенів Іґґдрасілля. Чисто технічно, звісно, бо рятувала ноша передусім себе. Тепер, виходить, гряде Раґнарьок? Хоча відповідно до міфу Фенрір розриває пута сам, тому не факт. Коли голова торкається подушки, а срака нарешті відчуває під собою матрац, я повністю розплющую очі. 

Трясця. Краще було цього не робити, адже усе, що видно, — бліді долоні Лафейсона над моїм обличям і яскраво-зелені іскорки чарів. Зажмурююсь від сліпучого магічного світла і нового нападу головного болю. Здається, тепер я знаю, що таке мігрень. Хочеться виблювати і відключитись, при чому саме в такій послідовності.

— Лежи, — стогін обриває Локі, і одна його долоня лягає мені на чоло, а інша туди, де під шкірою має ритмічно битися серце.

Не знаю, як зветься ця процедура, але менше, ніж за хвилину, мене попускає. 

— Д...Дякую, — видихаю з полегшенням. 

Чоловік прибирає руки з мого тіла. 

— Що це було? 

— Перший повноцінний вихід увагою за межі тіла, — спокійно відповідає, сідаючи на край ліжка. Гидливо, втім граційно, ніби це не продавлений радянський матрац, а трон у Вальгаллі. — Додай міжсвітовий стрибок, просторовий зсув, зміну часової фази, загальне виснаження і психічне перевантаження. 

Намагаюся скосити на нього око, проте скроні одразу протестують глухим гудінням.

— Можна без божественного снобізму? Я фізику в школі вчила погано, по-людськи скажи. 

— Ти вийшла з тіла, — спрощує втомлено. — Повний розфокус, децентралізація свідомості. Тоді зібралась назад. Ваші монахи десятиліттями до такого готуються, і то не всі залишаються при тямі.

— Чудово, — бурмочу в подушку. — А попередити не можна було?

— Я попереджав.

Мовчу, бо щось таке пригадую. Так, на спині Слейпніра він дійсно обмовлявся про символічну смерть, пізніше ще щось про "розкол" патякав. Та хіба мені було до того? Бог зітхає й кладе лікоть на коліно, підпираючи підборіддя. Виглядає так шикарно, ніби з обкладинки журналу, що трохи відволікає розжижений жіночий розум.

— Твоя тушка не звикла до перезавантажень свідомості. Я підлив сили, аби вона не згасла зовсім, але це як дати реактивне паливо старенькому ... Мопеду. Чи яка гидота знову гасає цими брудними вулицями? Їде, звісно, але мотор потім довго плаче.

Не знаходжу ресурсу обуритись на повну силу.

— Сам ти мопед! Я ж витримала — цього достатньо, — шиплю, доки Лафейсон підіймається на рівні ноги.

Обводить кімнату таким поглядом, ніби його щойно телепортували на дно каналізаційного люка.

— Серйозно? — з бридливою делікатністю підчіплює пальцями край облупленого підвіконня. — Досі не знайшла нічого кращого? 

— Не драматизуй, — відрізаю сухо. Ще тільки бог хитрощів мене не принижував. 

— Це сарай, — безжально констатує. — Тут нормально не помедитуєш, не зосередишся, навіть у повний ріст не станеш.

— За магію зараз платять погано, — знічено виправдовуюсь. — І не всі такі коні двометрові! Я от нормально стою. 

Локі фиркає:

— Відмазки.

— Мені й тут норм, — насуплююсь. 

Він закочує очі.

— Ви, смертні, так схожі на тарганів. Сама поглянь: цілі життя проводите у тісних бетонних коробках і звете це домом... Жалюгідність, загорнута в...

Дуже вчасно мене новою хвилею накриває сонливість — густа і глибока. Навіть образа на глум не допомагає думкам триматися купи. 

— Слухай, а де Фенрі?.. — питаю вже майже у відключці. — Я м… Я за ним скучатиму.

* 

— Хто б сумнівався, — беззлобно коментує Локі і розкриває між світами вузьку щілину. 

Він кличе когось на ім'я, і давня темрява поволі згортається у форму. Величезна чорна вівчарка з багряними очима на диво обережно застрибує на ліжко, важко зітхає і лягає поруч з охлялою білявкою. Повільно кладе морду на гострі коліна й зітхає вдруге. 

— Охороняй, — шепоче Локі. — Не пускай ні дурнів, ні кошмари, бо тепер вони атакуватимуть з новою силою. 

Вовк глянув із тихою згодою. Чоловік ще хвилинку стоїть у вимірі ненависної планети, задумано спостерігаючи, як спить хтось надто дрібний і малозначущий для його великої гри. Обличчя трикстера в цю мить майже людське. Майже, бо Томове. 

Він поправляє ковдру і торкається дівочого чола двома пальцями.

— Спи, люденя. Ти багато пережила. 

Коли рівно за добу бетонна коробка зі старими трубами й облізлими стінами знову прокидається від нічного марення, з нею прокидається і Люм. Вона зовсім не лякається величезного пса, що спокійно дрімає під боком, а першим ділом зачудовано гладить лискучу шерсть.