ПУТА

У фільмах перед стрибком у прірву герой встигає попрощатися з життям, поцілувати кохану і сказати якісь епічні два слова наостанок. Принаймні нам це так подають. Тьху, дешеві кінематографічні побрехеньки. На практиці стрибок у безодню не вимкнув ні чіпляння за реальність, ні інстинкту самозбереження. Відтак боляче гепнувшись сракою на тверду вибоїсту поверхню, я з подивом зауважую, що досі жива і навіть не дуже потовчена.

— Блядство, — виривається на автоматі. — Ця грьобана гра закінчиться хоч колись?! 

Локі не відповідає. Звісно ж не відповідає, бо звідки йому тут взятись? Вони зі Слейпнірчиком точно поскакали собі далі розважатися і мандрувати світами. В самому розпалі Дикий Гін.

Поволі підіймаюсь, і мороз миттєво просочується крізь одяг, шкіру й кістки. Темрява безодні віддає сирістю й трупним холодом. Не помічаю кольорів взагалі, тільки різні тональності чорного. Гадки не маю, де небо, де земля, де межі видимого простору чи мене самої. Хех, а в минулому бентежило, що я довго думаю, визначаючи ліво і право. Не цінуємо ми те, що маємо. Ох, не цінуєм. 

Чорнота щільна, як шерсть на потилиці вовка, і я тепер — невіддільна її часина. То ось яке ти, серце Йотунгейму. За годину-другу, якщо тут взагалі існує час, темрява поволі набирає обрисів: гострі шпилі скель, нерівні клапті білого снігу, жорстка й колюча рослинність де-не-де. 

— Прекрасно, — бурмочу собі під ноги. — Фантастика! Саме те, чого мені бракувало для повного щастя.

Кущі й черевики теж вирішили мене заігнорити. Як останнє дуреписько, вперто продовжую чекати на відповідь. Коли знову рушаю, камінь хрумтить під моїми ногами, нагороджуючи першим звуком. Ну, спасибі. Ловлю себе на дивному відчутті, що відтінки чорного знову розшаровуються. Складаються в об'ємнішу структуру. Не певна, що помітила це очима, радше якимось внутрішнім "чуттям", що назви йому нема.

Йду далі, блукаю між камінням і розмовляю з ним, бо більше ні з ким.

— Ну що, хлопці, — звертаюся до скель. — Я тут надовго, як думаєте? 

Ігнор триває, але з виступів беззвучно посипав сріблястий сніг. Підіймаю руки, щоб ловити його шкірою.  

— Привіт, — кажу. — То ти, виходить, за старшого?

Сніг холодний і байдужий, як всі мої колишні. Крок за кроком щось у мені самій починає здаватися... Зайвим. Відчувається тягарем в грудях. Тільки-но я відділяю цю напругу від іншого клубка переживань, вона сповзає з мене і тане. Так з плечей спадає провина, з голови сором, з думок важкість, а з серця усі старі ролі. Попри це щось таки залишається незмінним.

— Локі, я тебе знайду, — бурмочу крізь зуби. — Знайду, і ти пошкодуєш про те, що зі мною зв'язався, — погрожую, ніби за інерцією. 

Бути справді злою, жовчною і жорстокою більше не входить. З мене поволі витягають нитки, що на них трималась конструкція «я». Шар за шаром, як роздягали месопотамську богиню Іштар перед входом у підземне царство її сестри Ерішкігаль.

Суну дуже довго, вперто продовжуючи лічбу кроків у голові, щоби зберегти хоч якийсь, трясця, конроль. Згодом і це припиняю. Перестаю думати словами, залишивши тільки інстинктивний рух і дихання. З блаженного "нічого" раптом виринає новий шумоподібний звук. Во-да? Вода... Виходжу до краю підземної ріки. Вона чорна і тягуча, як кисіль із пекельних вишень. Щільний туман над бурхливою течією сяє слабким синюватим відблиском.

Крізь туман на мене скеровують червоний прожектор. Несподіваний контраст змушує спинитись і примружитись. Стоп, ні, вмикається ще один прожектор, і я ідентифікую на березі Фенріра. Дві криваві глибини, в яких судилося захлинутись богам, — то його очі. 

Величезний за людськими мірками, благородний, прадавній і... Закутий ланцюгами вовк не гарчить і навіть не смикається, тільки очима кліпає. Жалюгідне мідґардське серце зрадницьки спазмує, і нестерпна раптова туга силою ставить мене на коліна.

— Яке звірство… — видихаю беззвучно. — Яке звірство…

Голос настільки чужий, ніби звучить не з мого горла взагалі.

Пащу Фенріра пронизує меч. Він встромлений так, щоб кожен рух і навіть подих приносили біль. Тварина дихає слабо, мов упівсили, боячись поранити себе ще більше. Мені раптом стають огидними кожен власний крик, кожна істерика і внутрішня трагедія там, на поверхні. Яке, до біса, «важко»? Ось воно — важко.

Чому мені здається, що я його знаю? Впізнаю чимось давнішим за саму пам'ять, як впізнають дім після довгої дороги. 

— Тсс… — шепочу, не розуміючи навіщо. — Тихо, друже…

Фенрір залишається у незмінному положенні, тож заспокоюю радше себе. Червоні прожектори досі тримають фокус на непроханій гості. Встаю з колін і рушаю до звіра. Пульс калатає навіть у тих місцях, де не повинен. Інстинкт самозбереження верещить різаною свинею: тікай, дурепо, тебе ж з’їдять, розірвуть, розмажуть по скелях і кінець! Фініта ля комедія, домагічилась, титри.

Щось інше, значно старше й первинніше спокійно відповідає: ти фактично ніхто і ніде. То що втрачати?

Резонно. Тим часом наближаюся достатньо, щоби по достоїнству оцінити велетенські лапи, схожі на кам'яні брили. В них точно заховані нічогенькі кігтики. Шерсть густюща, помережена білим розсипом сніжинок. Закривавлені іржаві ланцюги, як і меч у пащі, настільки темні й прокляті, що на них не затримується сніг. Чую, як вони вібрують рафінованою люттю, ніби й самі ненавидять те, що роблять. 

— Я знаю, — шепочу. — Я знаю…

Хоч ніхріна я не знаю. 

Простягаю руку і кінчиками пальців торкаюся шерсті на морді. Тремчу, але відчуваю справжнє тепло. То ось, які монстри на дотик. Він не відсмикується, і це вирішує все. 

— Ти дозволиш? 

Я відходжу трохи далі і керована невідомо-чим видираюся на похнюплену голову, як до того, біля Залізного лісу, видиралась на Слейпніра. Мушу визнати, зараз виходить краще. Неспішно, сантиметр за сантиметром, підсовуюсь ближче до морди. Дихаю в такт із вовком. Меч застряг глибоко, і до мене доходить, що його не витягти швидко і без ризику розізлити "пацієнта".