Трансформація

Виглядало, ніби звичайна осіння ніч на узліссі богами забутого селища, тільки от небо віддавало смарагдовим. Вітер пронизував до кісток, насвистуючи похоронного марша, а бридотна мжичка виїдала очі. Час від часу у волосся влітало щось безформне і вологе — дуже сподіваюся, що листя. Кам'яне вибоїсте бездоріжжя, що ним я крокувала вже добрих дві години, вперто не хотіло закінчуватись.

І що я тут забула? Очевидно, клепку. 

Послизнувшись на черговому валуні і подерши штанину від зіткнення з гострою поверхнею, пошепки вилаялась. Звелась на ноги. Якщо падати — точно не тут, треба якусь більш панорамну місцину. Тут чомусь зовсім не хотілося кричати чи залишатися надовго, навіть схожі варіанти не з'являлися в думках. Судячи з відчуттів розквасила праве коліно і загнала щось у шкіру трохи нижче литки. У суцільній чорноті однаково нічим не зарадиш, тому тихенько підскулюючи суну далі. 

Страшенно кортить все кинути і гайнути назад. Наплювати на той триклятий внутрішній поклик, вийти на нормальну стежку, знайти автостраду, спіймати автівку і поїхати... Куди? Спогади розмиті, орієнтири втрачено, пам'ять ніби затерто, тож і повертатися нема куди. Від цього завити все-таки захотілося гучніше, але моїй пародії на вовчицю не судилося відбутися, адже здалеку раптом донеслося іржання коня.

Чарівно доповнюючи моторошну симфонію ночі, мене цей звук однак потішив. Який-не-який, а напрямок. Часом те, що тебе лякає, слугує найкращим маяком, адже страх — це всього-на-всього інший полюс любові. 

Хвилин за сім дуже швидкої ходьби, іржання пролунало зовсім близько. Праворуч бездоріжжя розгорнулася широка галявина, по центру якої я ідентифікувала величезного вороного. Як я розпізнала його у темряві? О, ну це не складно! По-перше, йому на підкови ніби світлодіодну стрічку намотали, по-друге, цих підков було вісім. Вісім. Маю проблеми з математикою, тому рахуємо разом. 8 підків = 8 ніг = 2 голови = 2 хвоста = 2 коня. Ніт. Вісім копит і один кінь з однісінькою головою і єдиним аристократичним хвостом. Видавши чергове "іго-го" уже значно спокійніше, ніби мене помітивши, кінь продовжив спокійно собі пастись.

Габарити Слейпніра вражали, а в тому, що це Слейпнір сумнівів не залишилось. 

— Я і звичайних коней побоююсь, а тут втричі більший... — бурмочу собі під ніс, доки бреду до тварини. 

— Не обманюй бога брехні, – шелестить приємний голос десь поруч, ніби біля вуха, але виявляється, що власник його вже сидить верхи на вороному і зверхньо поглядає у мій бік.

Посміхаюсь від вуха до вуха попри легке щипання ран і загальну втому. Люблю заразу. Що не кажи, а в розвідку з усього скандинавського пантеону я би не побоялася піти лише із Локі. Ну, ще Тора можна і Фрею взяти, якщо захочуть. Решті з поважного панства чужі будь-які прив'язаності й особисті симпатії. 

— В таку далечінь, щоб похизуватися домашнім улюбленцем? — примружую очі, намагаючись розгледіти нахабну мармизу. — Краще б літа почекав, я після сьогоднішнього маю всі шанси злягти з пневмонією.

— Так часто гуляєш між світами, люденя? Не гаймо часу, Всебатько позичив коня лише на одну ніч. 

— Лізти?! На нього?! Сказився?!

Лафейсон недбало знизує плечима. Вигляд у нього такий, як і завжди, скільки знаю цього бога — ніби він щойно програв у карти майбутнє усіх дев'яти світів, і йому щиро байдуже.

— Сядь, бо вона немічна, — наказує коню поблажливо. 

Слейпнір перестає жувати і косить на мене одним величезним оком. Слухняно опускається на землю, втім Локі все одно доводиться допомогти мені видертися на дебеле тіло.

— Я може і не найбільш тямуща мідґардка у всесвіті, але якось сюди доклигала! — обурююсь, вмощуючись між гривою і богом хитрощів. — І взагалі в мене купа питань! Однієї ночі забракне, щоб озвучити всі, але...

— Я зараз поясню основні моменти, не напружуйся. І скільки разів тобі казати, що планета Земля — не те саме, що Мідґард? Це інше. 

Наш транспортний засіб ака благородна гібридна істота підіймає свою тушу на вісім дужих копит із сяючими підковами. Вісім копит, ніби вісімдесят відсотків впевненості, що мені хана саме сьогодні. Весела арифметика.

— Якщо я зараз помру, — бурчу, впираючись руками у тепле тіло тварини, — вже не буде кому пояснювати, врахуй це, будь ласка! 

Не пам’ятаю, як поставила ногу в стремено. Тільки запах вологого хутра Слейпніра, нотки цитрини і хвої, що ними завжди пахнув Локі, і тихий сміх останнього. 

— Таку зануду в Хельхеймі довго не витримають, будь певна. 

Одна рука Лафейсона тримає віжки, інша — мене. Світ нахиляється, як у літаку під час набору висоти. Ґрунт остаточно йде з-під всіх восьми ніг, і я розумію всю іронію ситуації: тримаюся за шию міфічного монстра, як за єдину логічну річ у цьому світі.

— Обери три запитання, на які хочеш отримати відповіді в дорозі, — лунає в моїй голові. Трикстер точно не промовив цього наживо, бо у вухах немилосердно гуде вітер, я б не почула. Зосередитися на висоті — квест іще той, але ж не кожного дня божество таке щедре і комунікабельне.

— Місце, в якому я блукала, шукаючи тебе, — відповідаю так само подумки, переконана, що так і треба. — Чому якоїсь миті я взагалі забула, куди йду, навіщо, звідки прийшла і навіть, хто я сама?..

— Біля Залізного лісу завжди так. Це міжсвіття, яке мандрівники долають на чистій волі, якщо вона є. Без жодних допоміжних факторів.

— А якщо не долають? 

— Ти не хочеш чути відповіді. 

Кінь-літун в якийсь момент вирішує, що він кінь-винищувач і пускається на шаленій швидкості у дуже дивний маневр. Це більше не політ у класичному розумінні і хтозна, чи він взагалі таким був, — це розлом простору. Земля не віддаляється, від нас вона складається жужмом, як зім’ятий папір.

Мене нудить. Я волаю, як різана, втім мої волання ковтає вітер. Лишаються тільки пульс у вухах та серце, яке намагається зірвати стоп-кран і вистрибнути. 

— Ми помремо? — кричу вже вголос, намагаючись озирнутись на Локі, марнуючи своє останнє третє запитання.