Основна частина

З одкритих вікон залетіло-вдарило по вухах завченим голосом через гучномовець, заставило сонного Льодіка схопитися й прийти до тями, згадати, де знаходиться:

– С добрым утром, граждане отдыхающие! Сегодня первое октября 2013 года, восемь часов, ноль-ноль минут, погода теплая, солнечная. Температура воздуха: плюс двадцать градусов, температура моря: плюс двадцать градусов. Приятного отдыха, граждане отдыхающие!

 Хлопець гукнув у вікно на адресу когось, хто тільки-но збудив його:

– Впізнаю стару радянську калошу. Коли тільки вже дійде до вас цивілізація?.. Але ж і дякую, якби не збудили – проспав би ранішнє море.   

Льодік приїхав на базу Батилиман вчора ввечері, дуже хотів одразу скупатися. Після втомливої дороги – що може бути кращим ніж довгождане море? Однак сильно штормило, й найприємніше перше купання прийшлось відмінити. Постояв під солоними бризками, пройнявся захоплено незрівняною дикою силою моря, його ревінням, гуркотом, безкінечністю нападаючих на берег хвиль, наповнився енергією ніколи й ніким неприборканої стихії і пішов спати.

Проснувшись, прикинув – здається, на базі він був один. Та й хто в цю пору їде до моря?.. Його мініатюрний «Сузукі-Свіфт» одиноко стояв на місці для паркування.

Побачивши літнього сторожа коло в’їзних воріт, замкнутих на здоровенний замок із товстим металевим ланцюгом, вирішив запитати:

– Що це ви про відпочиваючих у множині, ніби їх тут багато? Невже ще є хтось крім мене?

– Да, нет… Один ты. А нам так положено… По инструкции… Как написали, так и читаем, даже если один кто-то.

– І кіно ввечері будете для мене крутити?

– А как же. Говорю же, положено…

Льодік схватив рушника й побіг донизу, туди, де вчора спостерігав шторм.

Море лежало заспокійливе, ледь-ледь плескалось, ніби гладило прибережні скелі. Нагадувало заснулого буйного п’яницю після бурхливої пиятики. Не вірилося, що вчора це було суцільне шаленство, велич страшної нездоланної сили.

Сонце теж вирішило підіграти морю – не пекло, приємно пригрівало. Чайки, неначе тільки прокинулись – ліниво літали над поверхнею води, не кричали, не кидались жадібно за поживою.

Хлопець скинув одяг і помалу зайшов у воду. Легко поплив назустріч горизонту. Природа не спонукала до різких рухів, тому, ніби довірився їй, пройнявся ранішньою тишею, спокоєм. Насолоджувався цим лагідним пробудженням. Вода спочатку холоднувата – зрівнялася в теплі з тілом, стала податливою, омивала-ковзала-пестила плечі, руки, ноги, живіт.

– О-го-го-го! Я на мо-ррі! Привіт тобі, Ба-ти-ли-ман!

Жодної душі на березі… Кричи скільки влізе – нікому не завадиш.

Льодік виліз з води й потішився думкою: «Скільки ж то потрібно заплатити якомусь багатому німцю або норвежцю за такий шикарний відпочинок? Де ще таке можна знайти в наш час – коли сам на сам з такою красою?».

Хлопець вже не вперше потрапляв на таку пору, на такий  клапоть залишеного,  наче забутого кимось літа. Мало хто знав, що в цей час берег омиває тепла течія й приносить посеред осені таке блаженство. Зрозуміло, блаженство для тих, хто не любить шумливих компаній, реву і чаду водних мотоциклів, катерів, крикливих пляжних продавців, а віддає перевагу одинокості.

Льодік витягнувся на піску під вранішнім сонцем і пожадливо старався насититись довколишніми пейзажами: темно-синьою далечінню моря, високими скелями, на яких зрідка росли покручені невеликі сосни, що невідомо як вчепились корінням за камінь, мовби слугуючи взірцем боротьби за життя, ялівцевими, сосновими клаптями-лісочками густо покритими внизу глицею, вилизаною до блиску, відшліфовано-круглою галькою, яку так приємно брати в руки.

В перший день не хотілося нікуди йти, нічим більше займатися, а тільки плавати й лежати на сонці, ловити його останні гарячі промені, не боячись згоріти.

Бачачи, що ніхто не помітить, нікому не помішає, Льодік вирішив скупатися голяка. Не встиг скинути з себе плавки – і мало не підскочив з несподіванки – з-за скелі зупинив-застеріг дівочий голос:

– Агей! Еще чего придумал, здесь тебе не нудистский пляж.

Хлопець перелякано застиг, мовби його вдарили чимось по голові, а потім став затулятися чим під руку попало. Простояв хвильку, наче стовп, а потім схаменувся й позадкував, прикриваючись, за великий камінь. Там швидко натягнув на себе шорти й майку і присів на піску, аби дійти до тями.

Виходило, що все-таки він тут зовсім не один. Просто не здумав заглянути за скелю, яка височіла посеред пляжу й неначе ділила його навпіл. Ну хто ж міг додуматися до такого – ще хтось полюбляє жовтневе море й пізнє осіннє сонце.

Якось стало ніяково. Не хотілось, проте треба йти вибачатися. Воно ж дійсно – не на такому пляжі, де можна голим.

Незнайомка лежала на животі, прикривши голову широким брилем. В очі відразу кинулося струнке молоде тіло, з приємним загаром на шовковій шкірі і білі п’ятки, які немовби були чужими на світло-коричневому фоні.

– Привіт! Вибачте, будь ласка! Ви так сховалися, що я й не помітив. Дай, думаю, скупнуся голяка, щоб плавки потім не сушити, а то в мокрих лежати якось не те.

– Забей, проехали! Только больше не повторяй – а то как-то мне неудобно, я не по этим делам.