Глава 40

Бармен йшов у відпустку останнім (від слова «крайній» його вже нудило) зі свого відділення. Солдати мають піти першими: це була його принципова позиція, і про цю позицію він неодноразово уже пожалкував. Всі його підлеглі поверталися на службу з госпіталів після поранень або «друку на 3D-принтері», натомість він з дня у день був на службі: чи то на війні, чи у цьому чортовому лісі.
Коли нарешті Джун зі словами «Чеши з Богом» відвіз його до Луцька і посадив на потяг Ковель — Київ, він не вірив, що це відбувається.
Він їхав додому. На п’ятнадцять діб плюс дві на дорогу. На цілих п’ятнадцять діб. Плюс дві на дорогу.
Дружина не зустрічала його на вокзалі — її роботі було все одно, що чоловік приїжджає у відпустку у будній день.
Водій маршрутки косо подивився на УБД-шку, але відмовити не посмів: вочевидь, Бармен був далеко не першим військовий, який їхав з вокзалу. Хоча якби довелося, Бармен би просто заплатив і скандалити не став. Йому було зовсім не до того: він їхав у відпустку. На цілих п’ятнадцять діб, і дві на дорогу.
Місто зовсім не змінилося ані від зими, коли він мав можливість недовго його побачити, ані з минулого квітня, коли він приперся з повісткою до ТЦК.
Повістки було встромлені просто у поштові скриньки, ніхто особисто не вручав і ніхто ніде не розписувався. Сусід з квартири навпроти тоді не пішов. Підходячи до будинку, Бармен глянув на паркувальне місце цього самого сусіда, де раніше стояла 10-річна Toyota. Сьогодні там був новенький Volvo. Звісно, не факт що автівка належала сусідові, але було у Бармена гиденьке відчуття, що таки йому.
Вдома нікого не було: Аліна повернеться зі школи за пару годин, дружина на роботі до шостої вечора. Робити тут було нічого, і Денис просто скинув з себе форму, відкрив шафу, зняв з плечиків сорочку, а з полиці взяв джинси. Все там же, де він і лишив рік тому.
Поглянув на припалі пилом жалюзі. На ручку вікна, яка загрожувала відламатися. Зауважив, що з-під змішувача у ванній пробивається тонка цівка води — час був замінити прокладку. Робити вдома було що. Але цим він займеться завтра.
А зараз, маючи пару вільних годин, він вскочив у метро (тут з УБД жодних проблем не виникло), проїхав три зупинки і вийшов майже до дверей своєї роботи. «Колишньої роботи», — виправив він себе.
Відвідувачів не було: будній, полудень — ще не час пити, а робили це у ресторані значно частіше, аніж їли. За баром знуджено читав книгу Макс.
— Хелоу.
— Овва. Які люди! — Макс неквапно вийшов з-за стійки і міцно його обійняв. — Що ти, як ти?
— Поки не зрозумів, — знизав Денис плечима у відповідь.
— Налити? Може, проясниться.
Денис розвів руками:
— Налий, а там розберемося.
Максим швидко змішав коктейль:
— Спочатку мій авторський. Я з ним на конкурс подався, заціни.
Авторський коктейль мав би бути описаний чимось на кшталт «ягідний коктейль з нотками ялівцю на основі міксу сухого джину та ожинового лікеру». Денису було достатньо того, що він смачний, про що він і повідомив колезі.
— І цей, Ден...
— Так?
— Сьогодні все, що ти вип’єш — за рахунок закладу. Я пригощаю.
— Дякую, та я не планую напиватися. Мала зі школи скоро має повернутися.
— Як знаєш. Тоді можеш скористатися пропозицією у будь-який інший день, коли я на зміні.
Колись бармен, а нині молодший сержант Збройних сил України кивнув у відповідь.
Вони перекинулися ще кількома фразами про те, як справи у барі і коли вже закінчиться ця клята війна. «Коли ти нарешті до армії доберешся, Максе», — подумав про себе Бармен, але вголос не сказав.
Він допив, подякував, кинув жменю монет у банку для чайових — все ж його пригостили, негоже було йти просто так. Вийшов надвір, зіщулився від пориву вітру. Біля дверей його оминула пара молодих хлопців, з-під курток яких виглядали білі комірці сорочок. Він поглянув у вікно, як Макс приймає їхнє замовлення і починає міксувати щось у шейкері, поки ці двоє про щось теревенять між собою.
Глухар, Гетьман, Терикон. У його відділенні були якраз три вакантні посади. Генштаб не дуже поспішав доукомплектовувати звичайний стрілецький батальйон, і ті, кого все ж вдалося затягнути до територіальних центрів комплектування («та соціальної підтримки», Боже, яка ж насмішка), осідали у ДШВ, морській піхоті та механізованих бригадах.
Денис знову зайшов у метро, махнувши УБД-шкою на вході. За наступні два тижні він поремонтує вікно, кран, прибере на балконі, у ванній, помиє ті жалюзі, до яких ніяк не доходили руки у Світлани, провідає Глухаря, перебере балкон, зробить не один десяток домашніх завдань з дочкою і витратить всі свої «відпускні» на новий телефон («але це тобі на день народження») для неї. І жодного разу не скористається пропозицією напитися за рахунок закладу.