Глава 39

— Та твою мать! — крик з бліндажа пролунав, здавалося, на весь ліс. З-під землі у одній термусі та чорних гумових капцях вискочив Череда. У руках він тримав черевики, з яких валив стовп чорного і, мабуть, дуже смердючого диму. — Який дебіл спалив мої берці?
Винуватець не озивався.
— Курва, хто розпалив буржуйку? — він не втрачав надію знайти винного.
Джун, який задоволено розвалився у кріслі під скупими променями квітневого сонця, ліниво озвався:
— Віталя, не кіпішуй. Сірий, ходи сюди.
Сірий підійшов, тримаючи у руках сокиру.
— Що і треба було довести. Пійманий на місці із знаряддям злочину. Мотив відсутній, ймовірно, злочинець перебував у стані запаморочення від бойових подвигів. Бармен, вердикт?
Бармен сидів, як і слід було молодшому за званням і посадою, на значно менш комфортному, аніж крісло, пеньку.
— Все одно винен. На наступному виїзді у місто купуєш Віталію нові берці.
— Та ну, він же сам їх на буржу...
— Розмови! Буржуйку ми топили один раз і після того я особисто з’їздив і купив газовий обігрівач.
— Так газ закінчився.
Джун закотив очі:
— Ну то треба було сказати, що газ закінчився. Перший день в армії, чи що? Бармен, текілу! Ой, тобто Бармен, до мене.
Бармен відповів, не змістивши свою п’яту точку з пенька ані на сантиметр:
— Пане сержант, за вашим наказом прибув.
— Поясни нарешті бійцю після всього-на-всього року служби, що про всі проблеми зі здоров’ям, сім’єю, спорядженням, одягом, гігієною, домашніми улюбленцями і які там у нього проблеми ще є, про все, бляха муха, про все він має спочатку доповідати тобі. А то самому вирішувати щось погано виходить.
— Марк, не бурчи. Ціна питання — п’ять тисяч гривень, а ти на вуха весь ліс підняв. Білоруси подумають, що війна почалася.
— П’ять тисяч? — якби Сірий все ще не тримав у руках сокиру, він взявся би за голову.
— Не бійся, ми зараз на Olx тобі «Талани» за дві знайдемо. Або Глухар свої вишле, йому уже не треба.
Череді жарт не сподобався: Глухар досі вчився ходити, і заслуговував на співчуття. Звісно, він і сам тягнув прикола з того, що зекономить на шкарпетках, але було у цих смішках якесь глибше відчуття, і було воно зовсім невеселе.
Але Бармен не жартував. Він дістав телефон і заглянув у свої записки.
— Глущенко, розмір 44. Чередниченко, розмір 44. Все сходиться. У тебе ж демісезонні згоріли?
— Ну так.
— Ну от. А він поранення влітку отримав. Демісезонка його лежить десь у баулі, майже нова і неношена. Він сам мені пропонував всю амуніцію вислати, якщо комусь треба.
Потім Бармен повернувся до Сірого:
— Друже, як думаєш, чому ми не топимо буржуйку?
— Бо дров нема...
— Правильно, бо дрова тут всі вогкі, як...
— Поручик, мовчати! — перебив його Джун.
— ...як і мають бути дрова у квітні. Тільки димлять, а не горять. Напиляти, нарубати і скласти їх — благородне діло, яке заслуговує подяки. Але оскільки у тебе була щойно догана за знищення майна збройних сил, то замість подяки заохочую тебе чим?
Сірий не знав, чим його заохочує командир відділення, і тому Денису довелося сказати це уголос:
— Заохочую зняттям накладеного раніше стягнення!
Таким чином, Череда з Орханом отримали благословення на поїздку до Луцька по прибуттю посилки від Глухаря, Сірий отримав усне зауваження, усну подяку і бойове завдання по заготівлі непотрібних дров, а Джун з Барменом отримали дилему: як вберегти особовий склад від морального занепаду і алкоголізму, а себе — від повної втрати керованості підрозділу.
Бойове розпорядження на охорону кордону з Білоруссю не несло жодної небезпеки, а сенсу мало ще менше. Вони були там, щоб просто бути. З п’ятнадцятиденних відпусток, куди їх нарешті почали відпускати, бійці поверталися ще більш нещасними, аніж були до того. Там, вдома, вирувало життя. Тут, у лісі, не відбувалося нічого.