Глава 37

Джун з Барменом були на точці удвох. Між ними і росіянами були ще дві вогневі, а радше спостережні, позицію, тож технічно це все ще була третя лінія оборони, і вони на ній робили те, що має робити піхота: були. Просто були.
Це була все та ж сама Чебурашка, де два місяці тому загинув Бармен. Північніше на Булаті сиділи Татарин та Терикон, ще північніше — якісь незнайомі хлопці зі 128-ої гірсько-штурмової.
Некомплектний «обнулений» стрілецький батальйон, збірна солянка з різних підрозділів, купа КСП, кожен з яких керував своїм шматочком цієї зітканої з клаптиків ковдри лінії бойового зіткнення, купа суміжників, між якими постійно втрачалася взаємодія і губилася інформація. Все поверталося на круги своя: так воювали і минулу війну, і позаминулу, і першу війну, якій не судилося статися останньою, як всім хотілося, теж воювали так. У критичній ситуації ніхто і ніколи не піднімався до рівня своїх очікувань, а завжди опускався до рівня власної підготовки.
Колись, коли батько повернувся з війни, Бармен багато розпитував його, але тато розповідав мало. Доводилося черпати інформацію з книжок. Тоді Бармен вважав зайвим довіряти художній літературі. Послуживши і повоювавши, він зрозумів, що довіряти мемуарам генералів було ще гіршою ідеєю.
Кажуть, генерали завжди готуються до минулої війни, але бути готовим до минулої — це все ще краще, аніж не бути готовим до жодної, а саме цим, здається, з десятиліття у десятиліття вони грішили.
— Джун Татарину, Джун Татарину, — озвалася рація.
— Джун на прийомі, — відповів Бармен. Джун спав, звісно ж він не буде його будити.
— Терикон зник. Мінімум годину тому.
Бармен вилаявся, потім відплюсував. Посидів, подумав трохи і пішов будити Джуна.
Джун після кількох штурханів виліз з нори і у першу чергу підпалив цигарку.
— Треба йти шукати, — з виглядом давньогрецького філософа зауважив він після третьої затяжки. Після п’ятої пожбурив сигарету на землю. — Надівай РПС-ку.
Бармену зовсім не хотілося вилазити з траншеї і ходити посадками. Він вже почав шкодувати, що розбудив командира.
— Може, не треба? Сам вийде.
— А якщо ні? Так чи інакше, колись нам треба буде про це доповісти. Татарин по приватному каналу доповів?
— Так точно.
— Значить, трохи часу у нас ще є.
Помізкувавши трохи, вони прийшли до висновку, що пройти повз них Терикон не міг. Лишалися посадки попереду і поля ліворуч та праворуч.
Поля вони відкинули відразу: піти туди побратим, звісно міг, але шукати там його означало накликати на себе вогонь.
Вони пройшли до Булата.
— Уявляєш, просто зі своєї зміни змився! Я прокинувся, його нема! — Татарин рвав і метав. — До кацапів пів кілометра, а він втік. Гнида!
У посадці між Булатом та Оплотом Терикона теж не було. Вони повернулися назад. Пройшли на захід, до Сідла — теж нічого. З відчаю вони пішли вздовж дороги на схід, туди, де раніше був заптурений M113, якого таки витягнули тягачем. І саме там на краю посадки вони і знайшли Терикона.
Солдат Сергій Коваль, псевдо Терикон, лежав у канаві, присипаний землею і опалим листям. Замість черевика ліва нога закінчувалася шматком м’яса.
— «Лєпєсток»? Їх тут як гівна.
— Скоріше за все, — відповів Бармен.
Джун сів на горбок, дістав з підсумка пачку цигарок. Дістав останню, зім’яв пачку і пожбурив її убік.
— Добре, перекуримо і заберемо, — Бармен опустився поруч на коліна. Мостити сраку на холодну мокру землю йому не хотілося.
Джун затягнувся:
— А чи варто?
Бармен спантеличено поглянув на нього:
— Тобто?!
Джун затягнувся ще раз:
— Тобі не здається дещо несправедливим, що Глухар, повоювавши зовсім нічого, тепер без ноги? Що Гетьман, чудовий пацан, лежить десь у цих посадках і його досі не знайшли? І що ось цей геморой, ця скалка у сраці, поїде додому і потім житиме, як ні у чому не бувало?
Денис замислився, потім заперечив:
— Як не крути, це наш боєць. Я не маю до нього жодних теплих почуттів, але...
Джун ткнув пальцем у бік тіла:
— Ось ця гнида, ось ця, — він знову агресивно ткнув пальцем, ніби Терикон стояв перед ним, — нажерся на позиції і розстріляв двох наших. І я його покрив. Ти знав це?
Бармен знизав плечима, ухиляючись від прямої відповіді. Чутки ходили по всьому батальйону і поза ним. На щастя, до «весперів» не дійшли. Можливо, поки що не дійшли. Якщо, чи радше коли, дійдуть, буде розслідування. Будуть допити.
— Добре, що він вже нічого не розкаже, — підсумував він.
— Не він, то хтось інший. Як бачиш, від тебе я не приховую.
Джун погасив цигарку об землю, встав, підібрав пачку і сховав до кишені:
— Боєць твій, вирішувати тобі. Але я ситий ним по горло.
З цими словами Марк розвернувся і пішов назад, на Чебурашку. Бармен оглянувся, зітхнув, кинув оком на сліди, які вони лишили. Сліди статутних «Таланів», які носить майже кожен тут, і які розмиє першим же дощем або розкидає шматками глею після першого ж обстрілу — ані першого, ані другого довго чекати не доведеться.
Бармен зітхнув ще раз і пішов вслід за командиром. Врешті-решт, рано чи пізно хтось його тут знайде.