Глава 36

Бармен відсьорбнув з паперового стаканчика. Кава з автомата була огидною, але від того, що монети у нього закінчилися і це була остання чашка кави на найближчий тиждень, легше йому не ставало.
Він сидів на ґанку лікарні у піжамі і капцях. Падав дрібний грудневий сніг, танучи миттєво, щойно торкався землі — температура була близько нуля.
За парканом виднівся кіоск з найкращою кавою на світі — принаймні Бармену так здавалося. Між Барменом та нею було метрів 50 і ворота з охороною, яка військових не випускала.
— Наказ головного лікаря, — знизав плечима чоловік років 50 у чорному бушлаті з написом «Охорона» через всю спину. — Скажи спасибі колегам, які напиваються і приповзають «на вухах». Ще і добавку із собою приносять.
— Прийшов до армії, а потрапив у тюрму, — вивів Бармена з роздумів голос військового поруч.
Військовим поруч був Гриб. Йому вже привезли з дому нормальний одяг, і Бармен усвідомив, що вперше побачив товариша не у пікселі.
Гриба виписували сьогодні. Бармен заздрив: він зустріне новий рік удома, а не у палаті. «Треба було раніше задвохсотитися», — промайнула думка у його голові. Ідіотська, дурна думка, але вже яка є.
— Чудово повоював, бляха-муха. Мені Джун подзвонив, каже, на першому ж виході артилерією накрило.
— А мене як?
— А тебе ефпівіхою, коли ви наступного дня ту ж саму позицію штурмували. Каже, траншеї порожні були. Ти як Джон Уік зачистив порожню траншею і отримав дрона в хлібало, як тобі таке?
Бармен знову відсьорбнув:
— Не більш ідіотська смерть, ніж тут від нудьги.
Гриб розсміявся:
— І то правда. Я думав, на стінку полізу, поки мене дообстежать і випишуть.
Він замислився:
— Але цікаво виходить: призвалися ми у квітні, відсканували нас ці Мічуріни у травні. А на війну потрапили лише у листопаді.
— У липні.
Гриб присвиснув:
— Тобто?
Бармен спантеличено подивився на нього:
— Чекай, тебе не сканували повторно?
— Я пам’ятаю один раз, у травні у Житомирі. Це все що я пам’ятаю до того моменту, як прокинувся тут тиждень тому. У повному... подиві.
— Ох, скільки ж нового старого тобі ще доведеться дізнатися... — і Бармен коротко переповів йому їхню історію. Про те, як вони виходили на позиції, як Гриб врятував їхні сраки на Гаражі, і як він загинув, поки Бармен валявся вдома з набряклою ногою, і що все це він розповідає вже вдруге, тож давай, друже, постарайся, щоб востаннє.
— Маслюк! Маслюк! — почулося з коридору.
— Це по мене, — Клим встав, потиснув руку Денису. — Скоро побачимося.
Бармен також встав — треба визнати, він порядно змерз тут навулиці.
— Не прощаємося.
Він піднявся сходами на другий поверх і розтягнувся на ліжку, втупившись поглядом у білу стелю. Йому треба було так пролежати ще тиждень.
Телефон, який лежав на тумбочці, протяжно завібрував. Денис неохоче встав, потягнувся до нього. На екрані висвітився незнайомий номер:
— Алло?
— Добрий день, Бармен? — голос у трубці був приємним, і, що більш важливо для Бармена після стількох місяців у армії, жіночим.
— Так.
— Вам товариш каву купив, просив передати. Я біля воріт.
На обличчі Бармена засяяла посмішка: Гриб наостанок зробив йому, здається, найдорожчий подарунок у його житті.