Глава 32

Холодний ранок листопада. Те ж саме місто, ті ж самі вулиці. Більше зруйнованих будинків, більше вирв, більше бездомних тварин, менше людей — фронт наблизився вже на відстань гарматного пострілу.
Джун вийшов на подвір’я, застібаючи софтшел — нарешті ціле міністерство оборони допетрало, що, окрім літа та зими, бувають і інші сезони, і почало видавати форму по погоді.
Софтшелу були раді всі, крім Гетьмана, який за тиждень до видачі купив собі сам. На всіх шикуваннях він демонстративно надівав саме його, вирізняючись мультикамом поміж статутного українського пікселя.
Вихід був увечері, і зараз був саме час відпочити — підготовку закінчили незвично рано. Зброя та боєприпаси були видані, рюкзаки — зібрані, особовий склад — проінструктований, і тепер Джуну лишалися лише дві речі: нервувати та курити.
Він замислився, що і коли піде не за планом цього разу. Чи доведеться йому за дві години до «години Г» тасувати людей між групами, міняти маршрут або закривати п’яного Терикона у льосі?
Перемішаний з парою дим вирвався з рота. «Перемішаний з парою дим вирвався з рота. Був у мене у роті один... боєць» , — Джун посміхнувся, згадавши давній анекдот.
Покуривши, він повернувся до хати і, зрідка відволікаючись на перекури, під час яких пригадував, чи не забув чого, залип у Tik-Tok. Нічого забутого не згадалося, та і взагалі його взвод мав бути у резерві. Лишалося слухати рацію та відпочивати: воювати сьогодні мав другий взвод.
Штурмова групи, як і раніше, підскочила автівками на точку посадки, яка цього разу знаходилася буквально у посадці. Водії забрали автомобілі і, щойно броня на маршруті підхопила бійців, забрали двома пікапами третє відділення разом із Паличем, який вирішив керувати людьми на місці, лишивши Джуна у тилу.
Джун не заперечував, та і взагалі сподівався, що їхня участь у війні цього разу обмежиться промерзлими кістками у тій же посадці.
Сподіванням не судилося виправдатися, тому що одну з двох «емок» заптурили на підході, а друга вже дорогою назад наїхала на протитанкову міну.
Фантом матюкався у рацію на дебілів, які розкидають міни у себе у тилу, і намагався з’ясувати, чи безпечно туди відправити ще одну машину — забрати поранених. Кварц матюкався на командира другого взводу і доводив йому, що однієї «емки» з десантом достатньо, аби штурмувати посадку. Поранений мехвод заптуреного БТРа, наклавши собі на руку турнікет, матюкався і витягував з десантного відділення штурмовиків і відтягував їх на узбіччя.
— Палич Фантому, Палич Фантому, вирушай на підсилення, як прийняв?! — прохрипів у рації голос комбата.
— У семи няньок дитя без ока... — пробурмотів Джун, натягуючи берці: настав час вивозити наступне відділення. — Одну посадку штурмуємо цілим батальйоном.
— ... Палич, транспорт буде?
— Вирушайте пішим порядком.
Марк уявив, як там зараз чортихається Палич: їм потрібно було пройти майже чотири кілометри і після того атакувати. Чомусь нікому з офіцерів не спало на думку, що резерв за кілька кілометрів без транспорту — це уже не резерв, а статисти.
Navara підлетіла до посадки і загальмувала, наостанок гребонувши багнюку колесами. Бійці вискочили з кузова і салону та швидко вивантажили боєприпаси: «одноразки», патрони, гранати, снаряди для РПГ. Кілька паків води полетіли на обочину для того, щоб потім втамувати спрагу випадкових бійців.
— Трьохсоті є?! Трьохсоті, у машину! — на все горло заволав Джун.
Трьохсотих було двоє — ті, хто змогли вийти своїми ногами.
— У машину, бігом!
Navara загребла землю колесами і різко розвернулася.
— Куди поранення?
— Та от руку осколками посікло. А Вітьку у ногу прилетіло.
— Турнікети наклали?
— Та звісно.
— Вітьок, з ноги тече?
У Вітька з ноги ніби не текло, інших ран він на собі теж не знайшов. У іншого рука була у жахливому стані, але Джун сподівався, що ніхто з них дорогою не витече.
Викинувши бійців на стабіку, він помчав назад. Побачивши, що у посадці нікого нема, недовго думаючи, Джун помчав вперед, до підірваної «емки», намагаючись не думати про те, скільки мін ще може лежати на дорозі.
Мехвод зміг вилізти сам, але це єдине, що він зміг зробити.
— І на тому спасибі... — пробурмотів Джун, закидуючи тіло у кузов.
Нога знову натисла на педаль газу.
Заговорила рація, яку він лишив на торпеді. Навіть на викрученій на максимум гучності він не міг розібрати, що ж відбувалося.
Проскочивши посадку, де нещодавно він забирав поранених, метрів за 300 він зупинився і почав слухати.
— Кварц, Кварц, у нас триста!
— У кого «у нас», бляха-муха!
— Кварц, я Бармен, у нас два  «триста», два «триста», нас криють артою!
Джун уявив, як Кварц на КСП каже «це війна, бляха-муха, тут так буває».
Все пішло не так, все з самого початку пішло не так. Не потрібно було посилати туди Палича... Палич? Що з Паличем?
На його питання відповіла рація:
— Кварц, Палич все.
Джун вчепився руками у кермо. Неквапливо увімкнув першу передачу і повільно рушив: пасажиру вже не було куди поспішати.