Глава 31

Повернувшись у табір, Бармен негайно забув і про втому, і про дві доби на позиції. Тому що біля намету лежав рюкзак, а на ньому з банкою енергетика сидів власник. Власником рюкзака був Гриб
— Пацани, Гриб воскрес!
— Воістину воскрес!
Вони налетіли на Клима, і після цих обіймів його чистенька форма не дуже відрізнялася від їхньої, перемазаної піском та потом.
— Коротше, випустили мене з моргу, дали нову форму і тиждень відпустки, і от я тут. А ви тут що? — Гриб одним реченням переповів всі свої новини.
— Що, реально у морзі це роблять?
— Та ні, звичайна собі лікарня, але атмосфера, чесно кажучи, та ще.
Всім, крім хіба мабуть Джуна було цікаво, як же це — загинути і воскреснути, і Грибу довелося задовольняти цікавість:
— Ну ось так, прокидаєшся у лікарні у Києві, а останнє, що пам’ятаєш — як тобі надівали на голову електроди у Житомирі. Така от втрата свідомості на кілька місяців, ніби у комі провалявся.
Бармен підсумував:
— Коротше кажучи, це ми тобі маємо розказувати, що у тебе нового.
Місяць тому, дивлячись на тіло у пакеті, Бармен не вірив цьому. Загибель здавалася чимось нереальним, неможливим, неправильним. Весь цей час потрібен був для того, аби пережити, відгорювати, відплакати, звикнути (а чи можливо звикнути взагалі?).
І от сьогодні Клим стоїть тут, і не те щоби Бармен не радий, звісно радий. Але це здається чимось нереальним, неможливим, неправильним. І виходить, що горював і переживав він даремно?
Мозок занурився у карколомні фантастичні ідеї, і Бармен подумки відмахнувся від цих роздумів — занадто складні для молодшого сержанта.
Після тренування мав бути розбір польотів, але це була робота для командира взводу та  головного сержанта. Тому Бармен з Грибом сіли біля багаття. Точніше, біля місця для багаття, тому що сьогодні його поки що ніхто не розпалив.
Бармен подумав, що досить нерозумно — проводити злагодження підрозділу не у повному складі цього підрозділу. Але що ж, це армія. За Клима він був спокійний: йому цей вишкіл був не дуже потрібен.
А проте, Клим спокійним не був:
— Коли ми знову виходимо?
Бармен знизав плечима:
— Кажуть, тиждень-два. Не переживай, війну ти не пропустиш.
— Хех, а я ж її якраз і пропустив. Я ж не пам’ятаю ні чорта.
— Так ти і не повинен.
Денис помітив, що Клим почав постукувати ногою по землі.
— Розумієш, так тупо: мені медаль вручили, а я не знаю за що, просто не знаю. — він зробив паузу, потім продовжив. — Ну тобто знаю, але з чужих слів. Ніби це було не зі мною, а з якоюсь іншою людиною. Нам скоро на війну, а я ніби там був, а ніби і не був.
— З іншого боку, тут днями морду декому морду били за те, що зробила ніби як інша людина, — і, відповідаючи на німе запитання, додав: — А ти про Тік-Ток не знаєш?
Гриб не знав, і тому Бармену довелося коротко переповісти цю історію, починаючи з відбитих штурмів і закінчуючи мордобоєм вже тут.
— А, до речі, знаєш, хто русаків з кулемета на фарш покришив, попутно врятувавши наші сраки? — Бармен сильно ткнув Гриба вказівним пальцем у груди. — Ти. Так що не переживай, нормально ти воював.
Він обійняв товариша за плечі.
— Добре, що тебе не зовсім до заводських налаштувань скинули. Було би сумно, якби забув, як ложку тримати.
Гриб посміхнувся:
— Або пісюн.
— До речі, про пісюни. З нашим побратимом Териконом нещодавно трапилася дивна оказія...