Глава 29

Прийшли вони зранку, по «сіряку», як і мали. Часу мали рівно до заходу сонця: саме стільки, згідно з легендою, вони мали часу до початку наступальних дій. Але дводобовий сухпай натякав, що проведуть вони тут значно більше часу.
За день вони мали підготуватися до оборони у цих гівняних окопах. І все було по-справжньому: один чергував, четверо копали.
Минулого дня Джун зрозумів, чим цей штурм відрізнявся від справжнього: не абсолютно нереалістичним сценарієм і не поганими умовами для тих, хто наступає. У першу чергу вони втратили єдину перевагу атаки: вибір її часу та місця. Ті, що мали оборонятися, заходили у окопи, чекали пів години і у визначений час на визначеному місці легко відбивали наступ. Не йшли до позицій годину, не сиділи по норах у очікуванні, не страждали від недосипу, не ховалися від дронів і не ловили головами стодвадцятиміліметрові міни. І сьогодні це мало змінитися.
Один чергував, четверо копали нори. Четверо копали, один чергував.
Звісно, це було не зовсім по-справжньому, і Бармен навіть взяв з собою каву і газову горілку, які навряд чи опинилися би на справжньому «нулі». Джун не заперечував проти легкої розслабленості на початку — подальша робота все розставить по місцях. Справжня реалістичність тренування починалася там, де закінчувалися уявлення, припущення та імітація і починалася, як кажуть боксери, робота у повний контакт.
Деякі командири (та що там, більшість) вважають, що долання штучно створених труднощів є необхідним, аби долати потім труднощі у бою. І Джун провів достатньо часу у армії, аби прийняти носіння круглого і перекочування квадратного як необхідний спосіб задовбати особовий склад до стану, коли вони уже не в змозі шукати пригоди на свої сраки. Вся робота з трьома десятками рил особового складу — це баланс між затягами та поблажками. Але одна справа — армія, а інша — війна.
Перша перерва на каву відбулася ополудні, коли нори вже були викопані. Бармен, виправдовуючи свій позивний, колотив McCoffee у чашках і розламав на всіх шоколадку.
— Це найскладніше, що я зможу змішати після війни, — розсміявся він, розмішуючи каву зламаною з куща паличкою.
— Не переживай, тобі не скоро шукати нову роботу. Я за тебе контракт учора підписав. Трирічний.
— Іди ти... — він не став уточнювати, куди піти Джуну з його жартами.
Джун не ображався. Він сидів на краю траншеї під вже не спекотним, а проте ще яскравим і теплим вересневим сонцем, дивився на гаї навколо, не називаючи їх, звісно, гаями навіть подумки — це були посадки і тільки посадки. Дивився на Палича, якого за віком ще не час було називати на по-батькові; на Бармена, який ніби ще вчора був неотесаним новобранцем, а вже досвідчений воїн і заслужено сержант; на  Гетьмана, якому, мабуть, було на війні тяжче за всіх, а тим не менше жодного разу навіть не спробував піти у відмову; і навіть вічно набурмосений Терикон був такий своїм і рідним — так, косарем, алкоголіком і баламутом, але своїм баламутом. 
Він відсьорбнув гарячу каву зі складаної силіконової чашки. Кинув оком на фронт робіт, посміявшись подумки над каламбуром «фронт» — воістину, люди тупіють у армії.
Тепер потрібно було замаскувати спостережні пости сіткою, про що він і повідомив:
— Терикон, Бармен, вам нарізаю завдання нарізати дерев, якими ми ці сітки закріпимо. Довжина сітки 4 метри, довжина дерева, відповідно, ті ж самі 4 метри. Що товще, то краще.
— Гусари, мовчати! — гигикнув Бармен, і Гетьман похлинувся кавою.
Джун продовжив:
— Палич нам забезпечить безпеку периметру.
«Забезпечити безпеку периметру» означало сидіти і ні чорта не робити, тому всі мовчки погодилися, що це завдання може виконати лише офіцер.
— А я з Гетьманом прокопаю отой тунель у тил трохи далі, тому що завтра вийти з траншеї посрати ми вже не зможемо.
— Командир заборонив срати, — знову гигикнув Бармен.
— Так, розмови у строю! Наряд на заготівлю лісоматеріалу поза чергою!
— Так я і так туди іду.
— Раніше ти туди ішов у зв’язку з необхідністю, а зараз — у якості покарання. Відчуваєш різницю?
— Чесно кажучи, не дуже.
— Так і було задумано. У армії заохочення від покарань нічим не відрізняються.
Беручи до рук лопату, Гетьман поміж іншим упівголоса запитав Джуна:
— А нам за те, що ми тут дерева рубаємо, не прилетить?
— Ага. На війну відправлять.
— Так нас туди і так відправлять.
Джун, звісно ж, вловив насмішку у голосі і побачив її у очах, але все одно підіграв:
— Але вже у якості покарання, — і Гетьман вдячно розсміявся.