Глава 27

Повернення Палича з госпіталю ознаменувалося «зальотом»: знову десь пропав Терикон. Тому взвод після вечірньої перевірки замість того, щоб лягти спати, був змушений надіти бронежилети та шоломи, і зі зброєю прочісувати ліс.
Радощів це нікому не приносило, але оскільки найбільший буркотун і був винуватцем торжества, то невдоволення висловлювалося без ентузіазму.
Бармен, звісно, намагався поговорити з Паличем, але необачно вказав  тому на пряму заборону застосування колективних покарань. Палич у відповідь на це пояснив, що це аж ніяке не колективне покарання, а пошукові заходи на прилеглих територіях, які, згідно зі статутом, зобов’язаний організувати командир у випадку виявлення відсутності військовослужбовця. Саме тоді звичайні пошукові заходи перетворилися на пошукові заходи зі зброєю та амуніцією. Звісно ж, суто з метою забезпечення безпеки і збереження життя та здоров’я особового складу.
Взвод ланцюгом розтягнувся по лісу. Щойно командири пропали з поля зору, солдати позакидали автомати за спини, закурили і завели розмови на теми буденні, поступово віддаляючись від табору і збиваючись у купи — залежно від того, кому з ким було цікавіше.
Татарину не було цікаво ні з ким. Він не хотів ані розмовляти про остогидлий побут і всоте слухати одні і ті ж самі анекдоти. Хотів він або на війну, або до дружини у ліжко, а напівміри були неприйнятними та неприпустимими.
— Все, баста. Привал ось тут. Пошукові, мать їх, заходи, проводимо на цій галявині, я далі не піду, — сказав він, кинув бронежилет на землю і вмостився на нього, спершись спиною на повалене дерево.
Через чотири години Бармен зі словами «тук-тук-тук, молодший сержант Гнатюк, дозвольте увійти!» завітав до командирського намету:
— Пане лейтенант, дозвольте доповісти: у результаті проведення пошуково-розшукових заходів з метою усунення відсутності присутності солдата Коваля було досягнуто повної затраханості особового складу, а більше ні чорта досягнуто не було. Доповідь закінчив.
Палич, відірвавшись від заповнення якогось журналу, кивнув:
— Плюс. Всім спати.
Бармен збирався виходити, але Палич його зупинив:
— Чекай. Що за цирк з доповіддю? Тут ніби ніхто нікого по Статуту не «затягував».
Денис неохоче відповів:
— А ось це що було?
— Друже, ти скільки часу в армії провів?
Бармен провів у армії менше п’яти місяців, але це все одно було значно більше, ніж йому хотілося. Озвучив він лише першу частину.
— Так от, ви шукали сьогодні Терикона через те, що насправді вам всім насрати, де він і що робить. А вам не повинно бути насрати на свого побратима, — і, обірвавши Бармена на пів слові, додав: — Так, навіть якщо ти його собі у товариші не обирав.
Бармен все одно мав заперечення:
— Сергію, що я з ним зроблю? Ногу йому прострелю? Ну давай у СЗЧ та у тюрму його, мені насрати, він дістав мене вже!
— Повір мені, не посадять. Я не перший раз на війні, з неї у тюрму втекти не так просто.
— Добре, робити мені з ним що?
— Дай йому відчути наслідки своїх рішень.
Бармен переборов бажання закотити очі, натомість просто спитав, чи можна йому вже піти. Вийшовши з намета, глибоко вдихнув та видихнув, сплюнув і поплентався до своєї лежанки: поки з бригади привезли великі намети, всі вже натягнули плівку між деревами і так і лишилися ночувати. Тому замість шести наметів на роту поставили всього два — нікому не хотілося завдавати собі зайвого клопоту.
Терикон знайшовся уранці, причому знайшовся, що називається, красиво: привіз його дільничний поліцейський.
П’ятдесятирічний вусатий дядько, якого Бармен, звісно ж, подумки обізвав шерифом, військовою хитрістю заманив Терикона у білий поліцейський Duster: пообіцяв підвести до відомої вже баби Оксани. А оскільки боєць вже був добряче напідпитку, то одразу заснув на задньому сидінні.
— Чуєте, батьку, покажете, з ким він там пив? Ми їм швиденько путівку оформимо у лави Збройних Сил, — пожартував Джун.
— Ви як будете путівку оформляти, по дорозі по таблетки від трипера заїдьте, — посміхнувся у вуса шериф. — Тому що бухав він з Танькою, а з Танькою бухало все село і два сусідніх.
Джун розреготався:
— Бармен! Відсьогодні всі нестатутні взаємини між військовослужбовцями на свій страх і ризик.
Бармен був не у захваті. Сьогодні йому не подобалося нічого: ані перспектива штурмувати весь день траншею, ані повернення Терикона, ані подробиці його інтимних стосунків.
Вчинили з проштрафившимся просто: він під наглядом чергового офіцера пішов копати яму, у якій сидітиме вже наступний «зальотчик». Але, бігаючи під вже вересневим, але все ще достатньо палючим сонцем, Бармен думав, що Терикон, який копає яму у затінку серед лісу, врешті-решт таки лишився у виграші.