Глава 26

Бармен доплентався до затінку, який давало одиноке дерево неподалік від зарослів, і повалився на землю. Затиснувши між зубами трубку гідратора, з гучним бульканням втягнув у себе краплі води.

Перший штурм відбувався зранку, по затінку. Другий під сонцем, але було ще терпимо. Вода закінчилася після третього. А це був вже п’ятий.

Лінія окопів була викопана серед чистого поля, між двома лісосмугами, ніби спеціально створеними для того, щоб ними підійти на відстань не те що кидка гранати, а навіть удару ножем. Натомість вони під’їжджали пікапами, які імітували бронетехніку, розгорталися у ланцюг і з криками «тра-та-та» і «біжу-крию» вривалися в окопи.

Денис не зрозумів, у чию хвору голову прийшла ідея викопати цю абсолютно нереалістичну лінію оборони і відпрацьовувати цей очевидно ідіотський і нежиттєздатний штурм. Інші, здавалося, не задумувалися.

Джун сів поруч з ним. Він був без розвантажувального пояса, рюкзака та шолома. Тільки зброя та плитоноска, і Бармен щиро заздрив цьому.

— Марку, на біса ми робимо це найбільш ідіотським способом з можливих?

Джун відповів не замислюючись:

— Ми імітуємо можливий варіант, коли єдино можливим варіантом атаки буде лобовий штурм.

— Ти правда вважаєш, що у сучасній війні це можливо?

Джун, здається, вірив, хоча направду жодного разу про таке не чув. Бармен же не здавався:

— Врешті-решт, якщо би це було по-справжньому, хіба не у зеленці розмістили би цю позицію?

Джун вголос засміявся:

— Ох, ти не бачив, як готують лінії оборони наші інженерні служби. Добре якщо просто у чистому полі, а не у низині.

— І ти вважаєш це нормальним?

Джун затягнувся цигаркою, яка невідомо звідки з’явилася у нього у руках.

— Ні, не вважаю, але чому ти до мене доколупався? Не я придумав цей полігон, не я придумав цю вправу.

— Серйозно? Серйозно, бляха-муха?!

— А що ти ще хочеш почути?

— Ти себе чуєш? Ти буквально виправдовуєш повну хрінь. Яка, між іншим, може коштувати нам життя.

Джун затягнувся знову. Хвильку подумав і затягнувся ще раз.

— Знаєш, а ти, мабуть, правий. Три роки у армії не пройшли безслідно. Не можеш побороти хрінь — очоль її, — з цими словами він плеснув Бармена по плечу. — Але знаєш що, пане молодший сержант?

Бармен оглянувся навколо, вдавано дивуючись:

— Ти до кого? Тут ще хтось є?

— Боже, як ти з таким розумінням натяків зміг вчепити принаймні одну дівчину, пане молодший сержант?

— Що?

— Я дуже сильно постараюся, щоб ніхто не відкинув копита через чужий ідіотизм, і через свій власний по можливості теж.

Джун підвівся і, взявши Бармена за руку, допоміг встати йому.

— Ще один штурм і обід. А потім нудна теорія, але не засмучуйся: я роздам усім красиві блокнотики. Давай, крайній раз.

Бармен удавано пересмикнув плечима, ніби йому за пазуху поклали жабу:

— Останній. Останній на сьогодні, — він ніколи не був забобонним, і війна цього не змінила. Принаймні поки що.

— Крайній. Кажи «крайній», не нервуй зайвий раз людей зі зброєю.

І після ще одного штурму, який вийшов у них таким же безталанним, як і п’ять попередніх, трясучись у кузові пікапа дорогою до польової кухні, він пригадав оце Маркове «пане молодший сержант». І, хоч прийшов він у армію не за званнями і не за нагородами, але ця згадка відобразилася посмішкою на його обличчі.