Глава 24

Тренувальний табір був облаштований нашвидкоруч у якомусь селі на Житомирщині. Власне, і табору як такого не було. Був ліс, де можна було розмістити намети і розставити автомобілі.
Тільки наметів не було. Намети мала би доставити служба бригади, яка, звісно ж, чи не встигла, чи переплутала дати. Яка, врешті-решт, різниця?
Факт лишався фактом: наметів не було, і що робити, ніхто не знав. Так чи інакше, батальйон був виснажений, особовий склад — вимотаний. Крім цього, батальйон ще й був свіжосформованим, і великою мірою складався з офіцерів-піджаків, солдатів після БЗВП і сержантів, призначених майже випадковим чином з цих самих солдатів. За десятиліття воєн (а фактично — однієї великої постійної війни) армія України так і не навчилася формувати резерви.
Закінчилося все тим, командири рот після копняка від комбата наказали виставити охорону і ночувати у машинах або під відкритим небом.
На щастя, надворі була типова серпнева погода: було тепло і було сухо. Тому ніхто особливо не бурчав і не скаржився: ані на відсутність даху над головою, ані харчів — у кожного були у заначці хоч сухпайки, хоч консерви, які видавали замість свіжої риби, м’яса та овочів і на які вже ніхто навіть дивитися не хотів — ну але що ж, на безриб’ї і сам раком станеш.
Терикон, звісно, скаржився: він хотів їсти, пити і спати на цицьці у жінки, а не у лісі з мужиками. Всі вже звично пропустили його скарги повз вуха і, лишивши жевріти вугілля на місці багаття, лягли спати.
Зранку приїхали намети, батальйонна кухня приготувала обід, а Терикон зник. Бармен, з’ясувавши це, зі злості дав копняка алюмінієвому казанку:
— Та чорти би його побрали, ну якого біса йому на місці не сиділося!
Джун, призначивши Татарина, командира першого відділення, старшим по встановленню наметів, плеснув Бармена по плечу і штовхнув у напрямку Навари:
— До села 5 кілометрів, зуб даю, він по горілку пішов.
Бармен був злий та засмучений. Втеча бійця — його головний біль і його проблема. Джун був радісний та веселий. Пошуки Терикона — це пригода, це пил ґрунтової дороги під колесами Навари, це можливість втекти і не займатися встановленням тих чортових наметів, якими він вже був ситий по горло ще з часів свого контракту.
І точно, у найближчому селі двоє чоловіків невизначеного віку радо підказали, що по оковиту тут ходять до бабці Оксани, і не довіряти їм не було жодних причин: те, що бабцю Оксану вони сьогодні вже відвідали, було помітно неозброєним оком.
Бармен дещо випав з навколишнього світу, і Джун це помітив:
— Що, хотів би бути на їхньому місці?
Денис знизав плечима:
— Ну, не зовсім на їхньому. Я би своїм часом розпорядився краще.
Вони саме під’їхали до хати з червоними металевими воротами. Тут і мала жити баба Оксана.
Бармен все ще перебував у прострації і, здавалося, навіть не помітив, що автівка зупинилася. Марк поклав руку йому на плече:
— Друже...
Ден обернувся і глипнув очима.
— Війна тільки починається. Мобілізація тільки починається. Завтра місцевому ТЦК спустять план, вони приїдуть у село і вигребуть звідси всіх кривих, косих, сліпих, калік і, звісно ж, алкоголіків. І відправлять під твоє мудре командування.
Судячи з кислої посмішки, Бармена ця перспектива не дуже розвеселила. Він неквапливо відповів:
— Слухай, та яка мобілізація. Втрат же тепер нема.
— Знову ти все плутаєш. Це безповоротних втрат майже нема, — слово «майже» Джун вимовив з притиском. — По-друге, скільки часу нам Гриба та Орхана чекати? Місяць, півтора?
Бармен згадав про Гетьмана, який намагався вистрілити собі у голову з автомата. Згадав дурну втрату Тік-Тока, яка, по суті, була просто самогубством п’яти солдатів. Це, мабуть, згадав і Джун:
— Справжніх бійців зараза одиниці. Батальйони обнуляються аж бігом, солдатів же тепер можна не рахувати. Мрія кожного бригадного генерала, мать її...
— Щось твої слова ніхера не піднімають мій бойовий дух, — Бармен посміхнувся вже трохи більш по-справжньому.
— А вони і не повинні. Ти у сраці, я у сраці, ми у сраці, держава у повній сраці. Але, відверто кажучи, у тебе дуже непогані шанси вийти з цієї сраки з достоїнством, честю і цінним досвідом. Може, навіть медаль дадуть.
Цей оптимізм Барменові важко було поділяти і розуміти, і він скептично поцікавився, на яких припущеннях ґрунтуються такі далекі умовиводи пана старшого сержанта. Задане вголос питання, звісно, звучало куди коротше і значно менше нагадувало слова вчителя зарубіжної літератури.
— Такого хера, — відповів головний сержант, — що ти вмієш воювати, і люди у тебе підібралися непогані — і як військові, і як, власне, люди. Це за пару років будуть твої найкращі і найближчі друзі. Одного з яких ми, до речі, саме маємо знайти.
Кисла міна на обличчі Бармена відповіла сама за себе, але він вирішив продублювати вголос:
— Не приведи Господь.