Глава 23

Колона рушила надвечір. Речі були упаковані і утрамбовані, особовий склад розсаджений, сухпайки видані.
Бармен сів у Навару до Джуна. Це було неправильно: командир мав бути зі своїм відділенням. А проте, саме з Джуном, незважаючи на величезну різницю у досвіді, вони зблизилися найбільше.
Були вони приблизно одного віку. Бармен працював, як можна здогадатися, барменом. Джун вивчився на програміста, але чомусь пішов до армії, відслужив контракт і, мабуть, саме там і зрозумів, що комфортне крісло і офіс з кондиціонером — це його покликання.
Джун цілком міг у п’ятницю увечері сісти за стійкою, а Бармен йому наливав би. Називали би вони один одного не Джуном і Барменом, а Марком і Денисом. Бармен їздив би на чомусь типу Toyota Camry. Джун, мабуть, з часом купив би щось трохи дорожче. Але зараз вони по черзі кермували старим Nissan Navara, який коштував значно дешевше, а проте за нинішніх обставин цінувався значно вище.
Зараз була черга Бармена сидіти за кермом, яке відчутно тягнуло вліво.
— Джун?
— Га?
— Чому нас так швидко вивели? Ми не пробули там і двох місяців. Коли мій батько був на війні, його по пів року не бувало вдома.
Джун хвильку подумав, потім відповів:
— Ну, по-перше, це армія. Права рука не знає, що робить ліва. Прийми позиції, передай позиції. Заходимо, виходимо. Можна не шукати логіку там, де її нема.
Він потягнувся до пляшки з колою, відкрутив кришечку і зробив два ковтки. Закрутивши пляшку назад, приклав долоню до рота і тихо відригнув. Незважаючи на три роки у армії, Джун все ще мав звички «білого комірця».
Потім він продовжив:
— Знаєш, яка була проблема ще під час першої війни?
Бармен не знав. Точніше, він знав дуже багато проблем, вибрати якусь одну з них було неможливо.
— Так от, тоді готували штурмові бригади, бригади наступу. Туди відбирали бажаючих, підходящих, мотивованих, з усієї армії. Вони довго готувалися, і потім пішли у наступ.
— Який не вдався.
— Точно. Не вдався він з багатьох причин, але одна з них — це те, що бригади були добре навчені, дуже мотивовані, але зовсім необстріляні. Вони не посиділи у окопах під артилерією, не відбивали штурми — перше, що вони зробили на війні, це пішли у наступ.
Дорога робила крутий поворот вправо, і Бармен трохи пригальмував.
— Тобто ти вважаєш, що нас спеціально «обкатали»?
Джун розвів руками, наскільки дозволяли габарити Навари:
— Спеціально чи ні, але це на краще. Повернуться хлопці, попрацюємо над помилками, потренуємося. Сім’ю побачиш, врешті-решт. Бачити сім’ю — це розкіш для військового.
— Саме тому проститутки на сході такі дорогі, — розсміявся Бармен. Джун посміхнувся слідом за ним.
Одометр відмотував кілометри від зони бойових дій, і, правду кажучи, з кожним кілометром настрій у Бармена покращувався. Та і у Джуна, вочевидь, теж.
Чим далі, тим більше було цивільних автівок. Тим рідше серед них траплялися очевидно військові «корчі»: часом на чорних номерах, пофарбовані у різні відтінки зеленого, часом з густим чорним вихлопом — екологія військових хвилює у останню чергу, і хто посміє їм у цьому дорікнути?
Якщо знайомство з автівкою триває довше, можна роздивитися, наскільки зношені покришки (зазвичай дуже сильно), наскільки гнилий кузов (інколи з цією частиною щастило) і скільки осколків він вже зустрів (ось тут бувало по-різному — якісь корчі переживали не одне «поранення», для якихось перше ж ставало фатальним).
Якщо ж ти ставав водієм цієї машини, все змінювалося ще більше. Водій дізнається, яка передача погано працює, як автівка їде після армійської солярки, з якою швидкістю вона втрачає мастило, але ніколи не дізнається, куди ж воно дівається.
Navara була не найгіршим і не найкращим з цих корчів. Щось барахлило, щось підтікало, щось гнило, але, в цілому, при правильному догляді був здатний ще довго виконувати свою роботу.
— Знаєш, Бармене, як доглядати за машинкою, щоб фарбу не пошкодити? — запитав Джун, хитро посміхаючись.
— Не пускаєш ідіотів за кермо? Тоді у мене для тебе погані новини з водійського крісла.
Джун розсміявся:
— Взагалі слідкую, щоб її не обстрілювали. Але про твій варіант теж слід задуматися.
— Давно пора. Мені вже набридло бублика крутити.
Джун ляснув товариша по плечу:
— Не переживай, за пару кілометрів заправка.
— Чудово, заправиш мене кавою з хот-догом.