Відпочити не вдалося: зібрати речі треба було швидко. У Джуна боліла голова за взвод, у Бармена — за відділення, у солдатів боліли голови за своє майно.
Гетьману Бармен доручив зібрати речі Орхана, Терикон мав упакувати барахло Глухаря. Сам він почистив чотири автомати: свій і відсутніх (ох, ця езопова мова — він так не хотів вживати слово «загиблих»), і повіз три з них здавати у РАО.
Начальник РАО мав купу своїх клопотів і на те, чи почищені автомати, дивитися навіть не став. Мабуть, мало би бути шкода за даремно витрачений час, але Бармену було все одно. Коли чимось зайняті руки, можна звільнити голову, а він, відверто, був би дуже радий лишити всередині порожнечу, пустку. Випалити дотла все, що болить, щемить та ниє. Все, що відчуває.
Вийшовши з бліндажа, у якому лежала купа зброї, яка лише розросталася з кожною хвилиною, він присів під деревом. Поруч курив якийсь солдат, смачно випускаючи клуби диму з-під розкішної рудої бороди, і Денис попросив цигарку.
— Теж здавав зброю? — знічев’я запитав він. Розмовляти насправді не хотілося, але, як писав О’Генрі, коли береш щось у людини, завжди треба щось давати взамін.
— Ага. Всі «одноразки», всі постріли до РПГ, набої до кулемета, весь залишок «насіння». По 4 магазини на рило лишили. Три дні возився.
Бармен криво посміхнувся:
— Три дні... Я тільки вночі з позицій повернувся.
Співрозмовник присвиснув:
— Я і не думав, що хтось з наших ще виходив.
Бармен не сказав, що думає з цього приводу. Йому дуже не подобалося, що його відділення виявилося крайнім у цій всій катавасії передачі позицій. Тим паче про відмову першої роти виходити він вже дізнався від Джуна.
— Ти прикинь, боєць дві «одноразки» збирався у сумці додому вивезти. Ух, гнида, я би його на ВСП відвіз...
Ден знизав плечима:
— То чому не завіз?
Той, хто радо поділився з ним цигаркою, здається, розгубився:
— Та біс його зна... Шкода, мабуть, стало. Та і возитися неохота, крайній день, клопотів повен рот.
Він затягнувся, і обурено продовжив:
— Я ці дві «труби» пів дня шукав, ух, як мене за них ротний «любив». Стільки уваги, бляха-муха, якимось «одноразкам»...
На обличчі Бармена з’явилася гримаса, яка посмішку нагадувала ну дуже віддалено:
— А знаєш, чому ці «труби» так ретельно рахують?
— Ні, — Бармен зловив зацікавлений погляд.
— Тому що насправді «одноразки» — це ми з тобою.
Рудобородий відповів гучним реготом, а потім простягнув руку:
— Василь. Позивний Ірландець.
— Денис. Бармен, — потиснув він її. — Бувай. Не прощаємося.
По дорозі до авто у кишені завібрував телефон. На екрані показалося фото Глухаря у шоломі на фоні напіврозваленої будівлі. Бармен знав, що це ж саме фото було у нього на Тіндері. Також знав, що воно було зроблене на другий день їхнього короткого навчання на полігоні, буквально через кілька днів після мобілізації і задовго до виїзду на війну. Бармену стало цікаво, що Глухар тоді розповідав дівчатам і чи були там слова «пишу тобі, мила, з палаючого танка...»
— Алоха, кабальєро! — бадьоро заволав він у слухавку.
— Привіт. Що ви там?
— Та все нормально. Військову таємницю не видам, але чекай на хороші новини. А ти там що?
— Уявляєш, мені ногу відрізали.
І тут Бармен зрозумів, що голос Глухаря був ну зовсім не веселий, і настрій, вочевидь, паскудний.
— Тобто? Навіщо?
— Некроз пішов.
Повисла пауза. Зі слухавки пролунав звук, схожий на схлип.
— Чуєш, скільки Орхана чекати треба?
Бармен гадки не мав, скільки часу займає клонування, тому навмання відповів, що два-три тижні максимум.
З телефона знову пролунало шморгання носом:
— Я не знаю, правильно це казати чи ні, але.. Краще би Орханчик мене там лишив.
— Та чекай, вони не можуть тебе...
— Не можуть, бляха! Нижче коліна, незначне, бляха-муха, порушення! Протез поставлять і «солдате, геть іди».
Денис згадав, як батько щоранку пристібав протез. Як повертався з роботи і знімав його, прикладав лід до натертої культі, розтирав кремом. Як стрибав на одній нозі від крісла до ліжка.
Глухар продовжив, захлинаючись риданнями:
— Кому я тепер без ноги потрібен буду? Навіщо, навіщо це все? Якого чорта вони зі мною це роблять?
Бармен не знав, що відповісти. Всі слова були би нещирими і несправжніми. Тому що це не він лишився без ноги. Не йому до кінця життя тягати на собі шматок металу.
Нарешті, він зібрався з думками:
— Друже, ти потрібен мені. Ти потрібен всім нам. Орхану, чорт забирай, ти потрібен.
І одразу ж пошкодував: про Орхана, мабуть, нагадувати було не слід.
Повертаючись за кермом до своєї оселі, він довго думав, яка ж іронічна у своїй жорстокості війна. Орхан, що загинув, рятуючи товариша, скоро повернеться таким же, як і був. Без жодних спогадів і жодної подряпини. А товариш, якому врятували життя, до самої смерті знатиме, що міг лишитися цілим, якби йому просто дозволили «витікти».
#346 в Фантастика
#104 в Бойова фантастика
#121 в Наукова фантастика
російсько-українська війна, війна майбутнього, визвольні змагання
Відредаговано: 08.04.2026