Глава 21

Джун був розлючений. Тільки-но хлопці повернулися з позицій, як надвечір мали виходити знову.
— У нас тут що, солдати закінчилися?! — кричав він комбату. — У мене пацани тільки повернулися, у них «двісті» і «триста», і ви їх знову на позиції женете!
У нього почало сіпатися око, а телефон у руці він стиснув так, що пальці побіліли.
— У вас цілий штаб сидить, кухарі ні чорта не роблять, бо готують солдати самі собі по хатах, писарі, РАО-шники — ні, блін, ви тих же самих назад у м’ясорубку!
Комбат, оскільки це відбувалося наодинці і Джуна він поважав — досвідчений сержант все-таки — на місце ставити підлеглого не став, а спокійно пояснив:
— Третя рота повним складом пішла у відмову. Офіцери як телята, нічого зробити не можуть і самі з обісраними штанами. Ми з цим, звісно, розберемося, але зараз треба замінити на позиції тих, хто «поплив». У них два «триста» одразу, ми ще встигли навіть підкріплення завести зранку. Але підкріплення таке собі, чесно кажучи, як би вони самі звідти не повтікали і позицію не кинули.
Джун махнув рукою, ледь не пожбуривши телефон у стінку підвалу, де знаходився штаб батальйону:
— Ну то хай командир першої роти і виходить, якщо своїх гусей зібрати не зміг.
Взагалі, Марк не розумів, чому завдання отримує не ротний і не Палич, а саме він. Точніше, розумів: він просто опинився у штабі у невдалий момент. Але від розуміння легше не було.
— Друже, заспокойся — це по-перше. Завдання стоїть, і виконати його доведеться. Твої бійці справляться, вони себе вже не раз показали.
Джун огризнувся:
— Двоє з тих, що показали, уже у мішках додому поїхали.
Комбат продовжував:
— По-друге, нас виводять, за тиждень ви будете вдома на цицьці у дружин. Своїх дружин чи чужих, мені, чесно кажучи, фіолетово. Тільки бійцям не кажи, щоб не розслаблялися. Нам головне позиції втримати і передати, інакше гайки. По-третє, ротний «копійки» сам же і доповів мені про відмову, розписався, так би мовити, у власному безсиллі. Ротним він більше не буде, це я тобі гарантую.
Джун стояв, роздумував, ретельно роздивляючись носки своїх «Таланів».
— Чорт з ним. Але з пацанами йду я. Так буде чесно.
Комбат кивнув:
— Нема питань. На КСП працюватиме Палич, я йому доведу. Ви заходите на півтори доби, 207-ий БРку ще позавчора отримав.
Джун кивнув:
— Дозвольте виконувати?
Комбат поплескав його по плечу:
— Виконуй.
І, коли Джун уже стояв біля сходів, додав:
— І, чуєш, якщо тобі стане трохи легше, твій ротний сьогодні теж по шапці отримає. Буде знати, що приїхав сюди війну воювати, а не папери заповнювати — це його, бляха-муха, нагальні справи, які почекати не могли і якими він зараз дуже зайнятий.
Джун кивнув. Принаймні щось ставало на свої місця: люди, які мали керувати іншими людьми, виявляється, були нездатними на це. До певного часу війна це пробачала, війну везли на своїх плечах ті, хто вміли, як Джун; ті, хто хотіли, як Орхан; ті, хто з подивом з’ясували, що у них до цього талант, як Гриб; врешті, ті, хто не дуже вміли, не хотіли і таланту великого не мали, але звикли добре виконувати свою роботу, якою би вона не була — таким був Бармен.
І Джун поїхав доносити цю ні чорта не радісну новину, що треба зібратися швидко і бути готовим за кілька годин.
Дякувати Богу, ніхто дуже сильно не протестував, зброя вже була почищена («А молодець Бармен» , — подумки похвалив його Джун), і навіть Терикон був тверезим. Ну, майже.
Швидкі збори: БК, вода, тепляк, рації.
Пікап сховали у кущах, ключі традиційно поклали на колесі — забрати його не було кому, і хто знає кому з них суджено буде кермувати дорогою назад.
— Чуєш... — озвався Бармен.
— Чую, кажи, що хотів?
— Ми знову на Біцепс-17 висаджуємося? Там на пів кілометри далі пензлювати.
Джун дістав телефон, ще раз звіряючись з вказівками Палича.
— Мінус. Сьогодні у нас бон вояж прямо на позицію
Бармен здивовано шморгнув носом:
— А що ж тільки зараз?
Джун знизав плечима:
— Точки висадки пристріляні. Криють одразу. Вирішили, що безпечніше так.
Так виявилося дійсно простіше. Броня рвонула просто через поле, здіймаючи куряву, і, хоч Джун і молився, щоб вони не влетіли на власні ж міни, а все ж  вдалося безперешкодно дістатися своєї посадки і, пролізши через кущі, заскочити до траншеї. Так само швидко з траншеї повискакували бійці, допомагаючи пораненому, і застрибнули у «емку».
Джун не бачив, як закривалася апарель, але відчував. Коли знаєш, що накрити можуть у будь-який момент, апарель завжди закривається немилосердно довго.
Це знову було як уперше. Знову Джун був тут з ними, і було щось символічне у цьому. Хоча знав це лише він, бо про те, що вони тут востаннє, говорити головний сержант взводу нікому не став.
Але, звісно ж, це не було як уперше. Глухар лежав десь у госпіталі. Не було Орхана. Гриба не було ані вперше, ані зараз, але, мабуть, тільки завдяки йому вони тримають цю позицію, а не на кілька сотень метрів на захід.
Подумати вдосталь Джуну не дали: свист міни сповістив про початок обстрілу.
Обстріл був прицільний: вочевидь, цей розрахунок не вперше кошмарить їхню позицію. Про це він і передав Паличу по рації. Порахував секунди між виходом і прильотом, висунувши голову, прикинув приблизний напрям. Далі лишалося сподіватися, що є нічні дрони, що розрахунки працюють, що вони врешті-решт знайдуть цей міномет. Що артилерія має снаряди, що ціль буде достатньо важливою. Що врешті-решт артилерія влучить або принаймні подавить.
На безліч речей доводилося лише сподіватися. А одночасно з цим доводилося сподіватися, що міна не залетить у траншею, хоч за це він був і спокійний: не так просто знищити окопану піхоту.
«А Орхан та Глухар так вже не вважають» , — черв’ячок сумніву відповів у нього у голові, і Джун нервово смикнув плечем, проганяючи його.
Міномет дійсно кошмарив: обстріл не припинився швидко, як часто буває. «У цієї сволоти є час, натхнення, і, що найгірше, у них є бека», — з кожною наступною міною думки веселішими не ставали, а контрбатарейку все ще не було чути.
Так минуло його чергування. Терикон запізнився зі зміною на цілих 15 хвилин — ну точно Бармен його копняками з нори виганяв.
— Чому так довго?
— Так цей, стріляють.
Джун похитав головою у темряві. Лишати Терикона самого не хотілося, але на третину скорочувати час відпочинку і так втомленим бійцям хотілося ще менше.
Марк пригадав, як його тренер з джиу-джитсу колись навчав, що боротьба — це постійно давати супернику вибір «гаманець або життя»: больовий або задушити, армбар чи ієзекіль — коли він захищається від одного, бери його на другий, на третій прийом, доки не переможеш. Цього разу вибір «гаманець або життя» стояв перед ним.
Голова гуділа від постійних вибухів поруч. «Цікаво, це уже контузія чи ще ні?» — подумав він і почав уявляти, як його кладуть на ліжко у госпіталі, на чисті білосніжні простирадла, і як єдине, що йому потрібно робити — це спокійно лежати, доки його «капають». Натомість був брудний спальник на землі, земляні стіни, земляна стеля, пил і курява, і, звісно ж, вибухи — заткнути цей чортів міномет, здається, ніхто навіть не намагався, і працював він аж до самого ранку.
День, на щастя, видався спокійнішим. Мало не годинами ніщо не нагадувало про війну. Потім з одного або іншого боку озивалася гармата, або відстрілював кілька снарядів танк, і знову наставала тиша.
Голова гуділа, як з’ясувалося, у всіх. Одна з мін лягла поруч з норою Гетьмана, поки той відпочивав, і він за безперервним дзвоном у вухах не чув уже ні чорта. Джун пригадав, що саме Гетьман поплив тоді (коли? Місяць вже тому?) під час штурму Тік-Тока, але від цих думок теж відмахнувся. Що було, те було, а Іван за цей час жодного разу не дав приводу сумніватися у собі.
На посадку спускалися сутінки. Наставала остання, чи то пак, крайня їхня ніч тут — саме вночі їх мали змінити.
Він спробував вийти на Палича, але Палич не відповів. Тож зі сподіваннями, що все піде за планом, Джун заліз у нору і міцно заснув майже до самого ранку.
Снились чисті білі простирадла, і медсестра рано-вранці, перед обходом, прийшла з крапельницею, і торсає його за плече:
— Джун! Джун! Джун, твою маму!
Медсестричкою виявився Бармен, а замість крапельниці на позиції прийшла їхня зміна.
— Друже, ти що, сам позиції передати не міг?
Бармен огризнувся:
— Я вже передав. Нам виходити час.
Джун виліз із нори, споглядаючи ранкову імлу:
— Круто, блін. Зараз завидна виходити доведеться, — а потім гукнув когось з новоприбулих. — Пацани, а що ви так рано? Могли би полудня почекати, один чорт вже ясно, як божим днем.
Солдат у невиправдано дорогій футболці 5-11 знизав плечима:
— Коли наказали, тоді і пішли, до мене які питання?
Джун підійшов до нього:
— Шановний, по-перше, заходити і виходити тільки у сутінках, у інший час всіх видно як на долоні. По-друге... — він показав на руки солдата, — по-друге, шановний, вдягай одяг з рукавами. Ти згадаєш мої слова ще до заходу сонця, я тобі обіцяю.
І вони, махнувши рукою на все, пішли.
Перед виходом старший з новоприбулих гукнув:
— Чуєте, Палич — це ж ваш?
Серце у Джуна, здається, на мить зупинилося:
— Що?
— По КСП по вашому вчора прилетіло. Палич триста, але просив передати, що в нормі.
Джун кивнув:
— Дякую.
Потім, за мить, додав:
— Удачі вам, чоловіки.
 Хоч і було вже світло, але, здавалося, бог війни сьогодні був до них милосердний. Вони йшли, прощаючись з цими знайомими і вже навіть трохи рідними пейзажами. Бо мало що може бути ріднішим, ніж земля, за яку ти воював, і на якій ти ховав близьких.