Глава 20

Денис сидів на траві під деревом неподалік від свого будинку. Будинок, звісно ж, був не його, але за цей час він став його домом, і певні сентименти він уже мав.
Мав сентименти він і до дружини та доньки, але за армійськими клопотами та переживаннями (а коли тебе періодично намагаються вбити, це викликає з біса багато переживань) сім’я відійшла на другий план, і за це йому було соромно.
Ось цей час після виходу він намагався присвятити їм. Але було настільки тяжко, що спочатку Бармен набрав Глухаря.
Глухар озвався бадьоро, розповів, що йому щось там лагодять у понівеченій нозі, колють кінські дози знеболювальних, від чого він постійно спить, та антибіотики, через які він перестав срати, а отже, і перестав їсти, бо, як відомо, аби щось у шлунок вкинути, треба, щоб щось спочатку шлунок покинуло. Та і взагалі, краще би його пристрелили, як загнану коняку, і вже за місяць він як новенький бігатиме посадками і сидітиме у тих чортових норах.
Про загибель Орхана він знав, але обговорювати це вони не стали. Денисові здалося, що Дмитро скоріше радий, що вирвався на якийсь час з пекла, і горе він відчував інакше, скоріше навіть не як горе, а просто як факт: Орхан загинув, рятуючи його.
Прощатися не хотілося. Не стільки через те, що розмовляти з Глухарем було цікаво, як через те, що наступним мав бути дзвінок дружині.
— Привіт, кохана.
— Привіт, любий.
І він не знав, що сказати. Що загинув товариш, рятуючи іншого, що його тіло лежало цілу добу поруч, і Бармен говорив з ним довше, аніж за ці місяці з дружиною, з коханою Світланкою, з якою вони вже більше 10 років разом, але зараз стали такими чужими, бо ж йому розповісти зовсім нічого, а її клопоти здаються такими дріб’язковими і водночас ні, він би так хотів приїхати і сам замінити той чортів лічильник води, а вона мусить телефонувати у ОСББ і домовлятися з майстром, і відповідати на питання про базу і різьбу, у яких вона не тямить нічого, але тепер мусить, бо більше нікому. Що Алінку треба збирати у школу, що вона от їде у табір, куди теж треба купити багато всього, бо вона знову виросла з черевичків, а та улюблена сукня більше не улюблена, вона хоче нову, і тато, звісно ж, купив би нову, і не одну, і скільки завгодно, і цілий день ходив би разом обирати її, що він терпіти не міг і зазвичай доручав дружині. Аби тільки це допомогло побачити її.
І Денис розридався.
— Я скучив. Я так скучив, ти би тільки знала...
— Я знаю, любий, я знаю. Я теж скучила.
Ці слова не могли вмістити у себе всіх сенсів і значень, всіх почуттів і переживань. Вони марно намагалися. Він покинув те життя, у якому жила вона. Вона могла тільки здогадуватися, що переживає він.
— А що Алінка?
— Пішла до подруги, можливо, затримається до вечора.
— Обіймеш її за мене?
— Я обіймаю її за тебе кожен вечір.
Він не зміг більше терпіти. Похапцем попрощавшись, він лишився сидіти на траві, бездумно вглядаючись у екран телефона, промотуючи відео: ось прикол, ось котики, ось спортзал, ось хлопці у «пікселі» їдуть на броні, ось котики, ось пісня, ось хлопці відбивають штурм будинку під «Highway to hell».
Гетьман вийшов надвір, підкурив цигарку. Подивився на розгубленого Бармена. Постояв, подумав. Не підійшов.
Кожен лишався з собою наодинці.