Глава 18

Бармена вибух міни вирвав зі сну, у який він тільки-но почав провалюватися. Допомогти Орхану він уже нічим не зміг. Його тіло відтягнули аж до краю позиції, щоб потім забрати.
Глухаря наполовину затягнули у нішу, зробили конверсію турнікета, забинтували рани на другій нозі — вони, на щастя, були неглибокими і артерії не зачепили.
Десь там на КСП Палич задовбав всіх суміжників, і вони ніби як мали допомогти з евакуацією пораненого Глухаря. Виводити його на Слона треба було затемна, і цим зайнялися Терикон та Гетьман — Бармен розважливо подумав, що якщо вже і лишати позицію на когось одного, то це має бути він.
Темрява вкрила обпатрану, немов курка, посадку. Бармен пройшов траншеєю від спостережного пункту до тіла Орхана і сів поруч. Йому хотілося бути тут. Хотілося говорити з ним.
Потім не поспішаючи пройшовся назад. Послухав тишу, поглянув у тепловізор на дерева перед собою. Знову пішов до Орхана, захопивши чиюсь пачку цигарок з собою.
Знову присів поруч з тілом, дістав з кишені запальничку.
Було паскудно, було гнітюче і хотілося кричати криком. Але коли намагався обернути цей відчай і біль у слова, звучало лише «Як же так, друже? Як же так?» — коли зносити і терпіти нема сил, почуття не дуже добре обертаються на слова.
З незвички він закашлявся від диму цигарки, і наступну затяжку зробив уже неглибокою.
Він курив. Ні, вони курили. Вони з Орханом. Він не відчував себе одним, хоча найближча жива душа була зараз надто далеко. Орхан був тут, поруч, а поруч з Орханом страшно не було.
Цигарка обпекла пальці, і він відправив її вогник кудись у темну ніч, і знову неквапно пішов спостерігати, чи не збираються кацапи сьогодні вилізти на рекогносцирування, розвідку чи штурм.
Озвалася рація:
— Гараж, Гараж, я Бугор. Ти у теплак світишся як новорічна ялинка, сховайся.
Денис нахилився до рації:
— Плюс.
Про себе подумав, що росіяни і так знають, що тут їхня позиція, і обстрілюватимуть її так чи інакше, але сперечатися з черговим не став.
Насправді, у росіян уже давно не було настільки багато снарядів та мін, аби обстрілювати кожну посадку, у якій бачили рух. Часто знахабнілі військові що з одного, що з іншого боку скупчувалася у «зеленці», паркували там пікапи, і розгортали ледь не польові кухні. Рівно до того часу, поки щось врешті-решт не прилітало.
Зліва і справа пейзаж у тепловізорі був монотонним і однотонним. Попереду, у посадці, дерева віддавали накопичене за день тепло, і помітити там щось, якщо це «щось» не стояло у повний зріст або не рухалося, було майже неможливо. Бармен відклав тепловізор убік і почав просто слухати.
Тишу зрідка переривали виходи артилерії. За кільканадцять секунд після лунав вибух по інший бік лінії бойового зіткнення, тонкої червоної лінії, яку вперто намагалися рухати туди-сюди втомлені люди у військовій формі. За ті кілька тижнів, що Бармен тут провів, лінія зсунулася у одному місці на 200 метрів. Скільки життів обірвалося тут же за цей час?
Денис почав рахувати. Орхан, Гриб, п’ятеро пацанів з Тік-Тока — це ті, про кого він знав. Скількох русаків вони тоді забаранили тут, відбиваючи штурм? Скількох вбили десантники, зачищаючи посадку?
«Цікаво, перевалила кількість трупів за двадцять?» — подумав він і пошкодував про це ж одразу, ніби його хтось підслухав: виходить, з Орханом і Грибом він порахував і окупантів, і тих з Тік-Тока, до яких, відверто, не мав жодного співчуття.
— Бармен, Бармен, я Гетьман, через п’ять коротких у тебе, прийом, — пролунало у рації.
Бармен відплюсував і почав дослухатися, намагаючись вловити шум справа. Почув товаришів він тільки коли вони застрибнули у траншею.
Гетьман плеснув його по плечу:
— Іди спи, я почергую.
— Що там, передали пораненого?
— Передали. Квадриком забрали.
— Чим?
— Ну квадроциклом заїхали пацани. До речі, пакет передали.
Бармен не зрозумів:
— З чим пакет?
Гетьман тяжко видихнув:
— Не з чим, а для чого. Для кого.
Тепер Бармен зрозумів:
— А, чорт...
У голосі Гетьмана перемішалися злоба, втома та безсилля:
— Ага, саме так.
Не знаючи, що відповісти, Бармен поплескав товариша по плечу і пішов спати. На нього чомусь в один момент навалилася втома.